7 Розділ

    Ця планета не мала імені. Принаймні такого, яке хтось використовував би тепер. Колись її позначали на картах як багате й перспективне родовище, варте колонізації. В її надрах знаходили рідкісні метали, кристали, що резонували з енергією, і щось ще… щось, що так і не змогли пояснити. А потім почалися збої. Спочатку технічні, а згодом почали зникати люди. Кажуть, ніби в цій зоні періодично зникав зв’язок. Не повністю й не одразу, але достатньо, щоб ті, хто вижив, більше не поверталися. Шахту закрили, забули і залишили. Тепер вона жила у власній тиші. 

   Її поверхня була кам’яною, потрісканою. Раніше розжарена до димчастого кольору, зараз вона виглядала різко охолодженою. Вітер тут не свистів, а ніби ковзав, не знаходячи, за що зачепитися. Небо здавалося важким і глухим, без чітких силуетів зірок. Сигнали губилися ще до того, як встигали сформуватися. І саме тому… це була найкраща схованка від імперських військ. Старі шахти врізалися вглиб планети, неначе давні шрами. Рівні й технічно досконалі тунелі наразі деформувалися, місцями обвалилися і неприродньо розширилися вглиб. Світло тут майже не існувало. Його приносили. Проте у центральній залі, де раніше розташовувалася головна платформа видобутку, все виглядало інакше. Світло ламп падало нерівно, створюючи м’які тіні, що рухалися разом із повітрям. Старі металеві конструкції слугували опорами для нових кабелів, імпровізованих панелей та екранів, які час від часу миготіли. І серед цього всього сиділи вони. Десятеро людей, які навічно пов'язали своє життя з помстою. Але тільки четверо з них були головними в цій групі, бо мали найбільшу силу. Шеріз стояла ближче до світла. Вона не потребувала опори й не шукала зручності - її тіло було зібране, як перед боєм, навіть коли жінка просто слухала. Висока, струнка, з чіткою поставою, вона поводилася так, наче будь-який її рух вже був прорахований наперед.
Її волосся було довгим, чорним та гладким. Воно хвилястими пасмами розсипалося по плечах і спині, ледь відбиваючи холодне світло ламп. За тендітною спиною розгорталися два великих багряних крила. Риси обличчя виглядали гострими, витонченими й зосередженими. Очі - темні та глибокі не просто дивилися, а оцінювали. На її боці висів старовинний меч з готичними візерунками. Октавіан стояв поруч, але його присутність відчувалася інакше. Чоловік здавався вкрай спокійним і навіть відстороненим. Однак у цьому спокої проглядалося щось неприродне, ніби він перебував поза поточним моментом. Його темне волосся спадало трохи недбало, а погляд здавався важким, зосередженим на чомусь глибшому за сьогоднішнє зібрання. Рухи були повільними й точними. Здавалося, Октавіан уже наперед знав, чим усе закінчиться. Перевертень Кейсі сиділа на металевій платформі. Вона була дуже сильною, і це читалося одразу. Широкі плечі, підтягнуте тіло, кожен м’яз напружений навіть у стані "відпочинку." Світле волосся з яскравими відтінками, спадало додолу неслухняною та скуйовдженою корицею. У ньому проглядалася дика енергія, яка не належала радше дикій кішці, аніж людині.
Її райдужки були золоті, хижі. Коли вона посміхалася, то завжди оголяла два передні клики. А на руках виднілися темні візерунки, схожі на татуювання, тільки живіші, ніби щось під шкірою рухалося разом із ними. Леон розташувався трохи далі, в самій тіні. Йому нещодавно виповнилося лише тринадцять, але це не робило його слабшим за інших "метеликів." Блідо-рожеве волосся спадало на лоб, трохи закриваючи світло-блакитні очі. Втім, погляд хлопця залишався уважним і навіть надто серйозним для дитини. Чорна маска приховувала нижню частину обличчя. На вмілах руках, що, певно, накреслили не одну руну, були шкіряні перчатки. Темна футболка, коричнева куртка й штани - усе виглядало простим, зручним та непримітним на перший погляд. Перед ним лежала металева пластина і маркер. Саме цей член наради і порушив тишу першим.

- Це повідомлення було від Сігурні. - Промовив Леон тихо. Його голос лунав рівно, і в ньому відчувалася впевненість. Кейсі одразу підняла голову.
- Ти впевнений?
Юнак кивнув і повернув пластину до інших. На ній виднівся нерівний, пульсуючий символ. Лінії ледь світилися так, ніби щойно намальовані. Октавіан одразу ж зробив крок ближче. Його погляд затримався на символі довше, ніж потрібно.
- Вона не просто передала сигнал. - Помітив він. - Вона залишила нам координати місця, де її тримають. Люди, які схопили її, хочуть влаштувати нам пастку.
- Чому? - Запитала Шеріз.
- Яку ще пастку? - Різко підхопилася Кейсі.
- Імперія не залишає таких, як вона, просто так. - Спокійно відповів чоловік. - Якщо вони тримають Сігурні… значить, чекають.
Тиша стала важчою.
- Тобто ти пропонуєш нічого не робити? - У голосі перевертня-кішки вже з’явилася загроза.
- Я пропоную добре подумати. - Задумливо сказав він.
- Вона одна з нас. - Різко відрубала жінка.
- Саме тому ми не маємо права діяти сліпо.
Досі Шеріз просто мовчала. Але тепер заговорила.
- Ми підемо.
Усі подивилися на неї.
- Не "ми." - Заперечив хтось із тіні. Октавіан підняв погляд.
- Піде хтось один.
Кейсі різко повернулася.
- Ти жартуєш?
- Так буде більше шансів на порятунок. - Відповів чоловік. - І менше шуму.
Тиша знову затягнулася. І тоді Леон тихо додав:
- Сігурні розраховує саме на це.
Усі знову повернулися до нього.
- Вона знала, що ми не підемо всі. - Продовжив хлопець. - Вона залишила сигнал так… Щоб його міг використати хтось один.
Погляди присутніх вкотре поволі й неминуче зійшлися на Шеріз. Жінка не відвела очей.
- Добре. - Погодилася вона.
Перевертень-кішка зробила крок вперед.
- Я піду з тобою.
- Ні.
- Але ти не витягнеш її звідти сама.
- Витягну.
Їхні очі зустрілися, і на мить повітря стало напруженим, мов перед ударом. Октавіан відчув це і тому втрутився.
- Шеріз підходить для цього найкраще.
Кейсі мовчки стиснула зуби.
- Вона може пройти непомітно. - Продовжив він. - Вона достатньо швидка, достатньо точна… і достатньо холодна. До того ж, Шеріз володіє телекінезом, тому легко зможе розкидати охорону, яка може постати на шляху.