6 Розділ

    Камера не змінювалася. Світло залишалося таким самим - м’яким, байдужим і рівним настільки, що здавалося, ніби воно не належить жодному джерелу. Воно не кидало тіней, не створювало контрастів, не дозволяло нічому сховатися… і водночас не давало нічому по-справжньому проявитися. Тут усе було однаково видимим та водночас прихованим. Сігурні сиділа там, де її й залишили. На ліжку, трохи збоку, так, щоб камера бачила її повністю. Дівчина вже встигла уважно вивчити місце, де її тримали. Камера в кутку стелі непорушно стежила за нею й одразу передавала зображення тому, хто за нею стежив. А вона й не дивилася на неї. В усякому випадку, не одразу. Сігурні дозволила часу трохи пройти, перш ніж підняла свій погляд, повільно, ніби без причини, наче просто задумалася. Фіолетове світло в її очах ледь змінило відтінок, коли дівчина ковзнула поглядом по стелі, затримавшись на мить там, де темніла невелика кругла точка. Та сама камера. Вона злегка усміхнулася, але не до себе, а для тих, хто дивився. Волосся тихо сповзло вперед, коли Сігурні трохи нахилила голову. Чорна й біла половини переплелися, створюючи дивний контраст, ніби світло й темрява вирішили не розділятися, а існувати разом. Дівчина поволі піднесла руку до обличчя. Пальці ковзнули по щоках і ледь торкнулися губ. Це виглядало як звичайний та майже розсіяний жест - той, що не викликає підозри, якщо дивитися довго. А вона знала, що на неї дивляться довго. Щось тихо дзенькнуло в зап'ястях. Це браслети нагадали про себе. Сігурні опустила руку та знову стала нерухомою. Так минуло кілька хвилин, а може й більше. Тут важко було відчути різницю. Дівчина неспішно лягла. Цей день був справжнім випробуванням для неї, тож вона м'яко кажучи просто втомилася. Її пасма розсипалися по подушці, частково закриваючи обличчя і частково шию. Саме там знаходився прихований для сторонніх очей вбудований імплант. Дихання вирівнялося й стало глибоким та спокійним. Здається, Сігурні почала засинати. Спостерігачі не відводили від неї уважного погляду, але й не знаходили причини змінювати щось у своїх звітах. Дівчина лежала мовчки із заплющеними очима. І тільки тоді враз ледь помітно змінила положення руки. Пальці ковзнули під довге волосся, наче вона просто хотіла відсунути пасмо, що заважало. Проте дотик зупинився на тендітній ключиці, там, де під шкірою, ховалося щось інше, маленьке, холодне й неживе. І водночас - воно було частиною її. Сігурні активувала імплант одразу. Долоня ледь стиснулася - імпульс був слабким і майже нечутним навіть для неї. Зовні нічого ніби й не сталося. Подих не змінився, обличчя залишалося вкрай спокійним, а очі закритими. Але трохи глибше під шкірою щось відгукнулося. Сигнал виник не як звук, а як ледь помітне порушення в загальному потоці даних, що проходили крізь системи бази. Він здавався настільки слабким, що не мав форми, чіткого джерела або причин для тривоги. Просто звичайний шум, але впорядкований. Дівчина не рухалася. Рука продовжувала залишатися там, де й була, і лише ледве помітне напруження в ній часом задавало ритм. Вона поспіхом передавала координати свого місцезнаходження. У цю секунду її губи ледь розімкнулися. Камера дивилася, бачила дівчину, що заснула і зовсім не знала про сигнал, який вже виходив за межі цієї кімнати. Ув'язнена знову відкрила очі. Її погляд виглядав цілком спокійним. Але десь глибоко в ньому з’явилося щось нове, схоже на крихітну надію. Сігурні відвела руку, наче нічого й не сталося і перевернулася на бік, спиною до камери. Тепер обличчя дівчини було приховане. А десь далеко, за межами цієї бази, серед хаосу війни і тиші між зірками… Сигнал про допомогу
знайшов того, кому був адресований.