Історія Сігурні

    Це сталося кілька років тому. Небо над полем бою тоді вже втратило колір. Воно стало якимось блідим і майже безживним, ніби саме втомилося дивитися на те, що трапилося внизу. Вітер повільно перекочував попіл і пил, зачіпаючи обгорілі уламки зброї, розірвані прапори й темні плями, які ще не встигли висохнути. Десь далеко тріщало полум’я, що догорало серед залишків колишніх укріплень. І серед цієї тиші, яка наступає тільки після справжнього хаосу, ледь чутно шелестіли кроки.
- Тут… - Тихо мовила жінка, зупиняючись. - Тут ще є ті, кого можна врятувати. Сігурні не відповіла. Вона стояла трохи позаду, майже не торкаючись землі, немов боялася порушити цей крихкий спокій. Її довге темне волосся спадало на плечі рівними пасмами, а погляд ковзав по полю так, ніби дівчина шукала щось… або когось, сама того не усвідомлюючи. Поруч із нею був її батько. Він мовчки перевіряв кожного, хто ще дихав, і швидко рухався далі, якщо шансів не залишалося.
- Сігурні, - покликав тато, не обертаючись. - Не відставай.
- Я тут. - Швидко відповіла Сігурні. Її голос був спокійний. Завжди однаковий. Без зайвих інтонацій. Вони рухалися далі між тіл, уламків і розбитих машин. Час від часу мати Сігурні схилялася над кимось, перевіряючи пульс, накладала тимчасові пов’язки або тихо зітхала й вставала, якщо було вже запізно. Донька дивилася не з жахом і не з відразою.
Скоріше - з тим дивним та тихим сумом, який важко пояснити словами. Раптом вона зупинилася.
- Там. - Мовила Сігурні, ледь піднявши руку. Батько підійшов ближче, розгрібаючи уламки металу. Під ними лежав хлопець. Його одяг був розірваним, дихання - уривчастим, а на боці  темніла глибока рана. Він виглядав майже непритомним, але ще живим.
- Це повстанець. - Сказав батько, помітивши знак на його одязі. - Один із тих, що билися проти імперії.
Мати одразу опустилася поруч.
- Він ще тримається. - Зауважила жінка, торкаючись його шиї. - Але це ненадовго, якщо йому негайно не допомогти.
Дівчина зробила крок ближче й поволі опустилася на коліна так, ніби боялася злякати навіть сам подих життя в ньому. Її пальці зупинилися в кількох сантиметрах від його обличчя… але не торкнулися.
- Він холодний. - Мовила вона.
- Він втрачає кров. - Відповіла матір. - Нам треба забрати його.
Батько на мить замовк.
- Це ризик. - Невпевнено заперечив він. - Якщо імперія повернеться…
- Якщо ми залишимо його тут, - перебила його жінка спокійно. - То він помре.
Між ними зависла гнітюча тиша. Вітер знову пройшовся полем, піднімаючи пил. Сігурні дивилася на хлопця. Його обличчя здавалося блідим, але на диво спокійним. Ніби навіть зараз, на межі, він не боявся і щось у цьому ледь помітно зачепило її.
- Ми заберемо його. - Рішуче сказала вона.
Батько глянув на неї.
- Ти впевнена?
Дівчина кивнула.
- Так.
Без вагань. Без пояснень. Мати вже почала швидко перев’язувати рану, рухаючись впевнено і точно.
- Тримай його. - Попросила жінка. Донька обережно підсунула руки під його плечі й на мить затрималася. Її пальці торкнулися його шкіри. Воїн був ще теплий і живий. І в ту ж секунду хлопець ледь помітно здригнувся, наче відчув цей дотик навіть крізь напівнепритомність. Його губи трохи ворухнулися.
- Не… залишайте… - Ледь чутно прошепотів він. Сігурні завмерла, а потім нахилилася трохи ближче.
- Ми тебе не залишимо. - Тихо відповіла вона.
Її голос звучав спокійно, проте в ньому з’явилося щось нове і ще невідоме їй. Тато підняв хлопця на руки.
- Ходімо. - Вирішив він. - Поки ще не пізно.
Вони рушили назад. Поле бою залишилося позаду, повільно розчиняючись у тумані й диму. Сігурні йшла поруч, дивлячись на нього, на його закриті очі, бліде обличчя та ледь помітний рух грудей. І вперше за довгий час у її погляді з’явилося щось… тепліше. Щось, що тільки починало народжуватися. І що згодом мало б стати її найбільшою слабкістю.

                                              ***

    Дім зустрів їх тишею. Не тією гнітючою тишею, що залишалася після бою, а іншою, м’якою, затишною і майже живою. Тут пахло травами, теплим деревом і ще чимось ледь відчутним, знайомим з дитинства. Вогонь у каміні вже розгорівся, відкидаючи на стіни спокійні та рівні тіні.
- Сюди. - Мовила мати, відчиняючи двері в невелику кімнату. Батько обережно поклав хлопця на ліжко. Тканина під ним одразу потемніла від крові, але матір вже рухалася швидко й точно, без зайвих слів.
- Сігурні, вода. - Наказала вона.
- Так.
Донька зникла на мить і повернулася з глиняною посудиною. Потім поставила її поруч, не проливши жодної краплі.
- І ще бинти.
Дівчина мовчки подала. Її рухи були спокійні, вивірені та беззвучні. Мама розрізала залишки одягу на боці хлопця. Рана відкрилася повністю. Вона була глибока, нерівна та ще зовсім свіжа.
- Добре, що ми встигли. - Прошепотіла мати. - Бо ще трохи і…
Вона не договорила.
Сігурні продовжувала мовчки дивитися не відводячи погляду.
- Тримай його. - Сказала матір. Донька кивнула й сіла поруч, обережно підтримуючи його плечі. Її пальці знову торкнулися його шкіри, цього разу довше, ніж зазвичай. Він був гарячий. Не як тоді, на полі. Тепер це було тепло життя, що боролося всередині нього. Юнак здригнувся і ледь чутно застогнав.
- Тихо… - Майже шепотом сказала дівчина. Її голос не змінювався, але в ньому мимоволі з’явилася м’якість, яку навіть вона сама ще не усвідомлювала. Мама промила рану. Вода стала темною. Кімнату наповнив гіркуватий запах трав.
- Він прокинеться. - Зауважила пошепки. - Можливо, скоро.
- Це добре? - Тихо запитала Сігурні.
- Це означає, що він сильний.
Донька злегка нахилила голову, ніби запам’ятовуючи це. Сильний. Дівчина й сама не знала, чому це слово раптом стало для неї важливим. Минув час.
Вогонь у каміні тихо потріскував. Світло стало м’якшим, теплішим. За вікном поволі стемніло. Мати й батько вийшли, залишивши їх наодинці.
- Якщо щось треба буде - поклич. - Мовила матір, затримавшись на порозі. Сігурні лише кивнула. Двері за ними зачинилися. До оселі повернулася тиша, але цього разу вона стала іншою. Дівчина сіла поруч із ліжком, склавши руки на колінах. Її погляд спокійно та уважно ковзав по його обличчю, ніби мимовільна спроба запам’ятати кожну рису. Він був зовсім інший, ніж усі, кого Сігурні знала. Не тому, що був поранений, а тому що… знаходився тут, поруч. У її світі. Його дихання стало рівнішим. І раптом воїн повільно відкрив очі. Спочатку його зір виглядав нечітким та розгубленим. Потім - став трохи яснішим. Він глянув у стелю, наче не розуміючи, де знаходиться, а тоді повернув голову. І побачив її. Вона не відвела погляду.
- Ти… - Його голос прозвучав трохи хрипко й слабко. - Де я?
- У безпеці. - Відповіла дівчина. - Ти в нашому домі.
Юнак спробував піднятися, але різко зупинився, скривившись від болю.
- Не рухайся. - Сказала Сігурні. - Рана ще свіжа.
Хлопець видихнув і знову ліг і кілька секунд просто дивився на неї.
- Ти… врятувала мене? - Запитав воїн.
- Ми врятували. - Поправила його Сігурні. - Я лише допомогла.
Він ледь усміхнувся.
- Дякую… - Прошепотів.
Тиша між ними знову заповнила кімнату, але тепер вона здавалася м’якою і теплою.
- Як тебе звати? - Поцікавився хлопець трохи згодом.
- Сігурні.
Воїн повторив це ім’я подумки, ніби пробуючи його на смак.
- Красиво звучить.
Дівчина нічого не відповіла, проте щось у її погляді ледь змінилося.
- А тебе? - Спитала вона.
- Рей.
Сігурні кивнула.
- Чому ти вирішила повернутися на поле? - Раптом запитав юнак. - Більшість людей… просто йдуть.
Дівчина на мить замовкла.
- Там ще були ті, хто дихав. Їх не можна було залишити.
- Навіть ворогів?
Вона трохи нахилила голову.
- Ми рятуємо всіх, незалежно від того, хто ця людина.
Рей засміявся. Слабко, але щиро.
- Дивна відповідь.
- Можливо.
Знову настала коротка мовчанка.
- Ти не схожа на тих, хто боїться війни. - Зауважив воїн.