5 Розділ

    Камера не містила в собі нічого зайвого. Гладкі стіни з темного матеріалу не відбивали світло, а поглинали його, роблячи простір глибшим, ніж він здавався насправді. М'яке й розсіяне світло йшло зверху без джерела, яке можна було б знайти очима. Воно не гріло, не змінювалося і не давало часу відчувати рух. Тиша тут не була просто відсутністю звуку, а ставала демонстрацією присутності контролю. Сігурні сиділа на вузькому ліжку, трохи нахилившись вперед та поклавши руки на коліна. Дівчина не рухалася вже довгий час, але в її нерухомості не було безсилля, а радше саме очікування. Її вигляд різко контрастував із холодом камери. Довге волосся спадало майже до підлоги, розділене навпіл. Одна половина виглядала глибоко чорною і поглинаючою світло, інша - біла та майже срібляста, тихо сяяла в напівтемряві. Цей контраст робив її обличчя ще більш нереальним, ніби вона сама була розділена навпіл. Темні очі були напівприкриті. Світло в них здавалося слабким, фіолетовим, але воно не згасало навіть тоді, коли Сігурні не дивилася прямо. Воно існувало саме по собі.
Шкіра здавалася блідою і майже фарфоровою, однак на ній проступали тонкі візерунки. Темні, витончені, схожі на переплетення гілок або стародавніх символів, вони вкривали її руки й спускалися до пальців, ніби щось живе колись пустило там коріння. Чорна сукня огортала тіло жінки, легко й невагомо спадаючи м’якими складками додолу. Проте вона виглядала не як одяг, а радше як тінь, що прийняла форму. І лише одна деталь порушувала цю майже спокійну картину. Браслети. Холодна та металева перешкода, щільно зафіксована на зап’ястях. Вона повільно підняла руку, подивилася на них і ледь усміхнулася. Не радісно і не сумно, наче це вже було щось… знайоме. Двері камери відчинилися без звуку. Сігурні не повернула голови одразу. Ув'язнена вже знала, хто до неї прийде. Його кроки були рівні, спокійні та контрольовані. Арден Хотчкіс увійшов, несучи піднос із їжею. Рухи чоловіка видавалися такими ж точними, як і завжди, та цього разу в них з’явилася ще одна деталь - уважність. Не до простору. До неї. Він поставив піднос на невеликий стіл поруч і лише тоді перевів погляд углиб камери. Їхні погляди зустрілися. Її очі трохи піднялися. І в цьому русі проглядалося щось… нетипове для звичайної жінки, ніби Сігурні дивилася не на людину, а крізь неї.
- Ти прийшов сам. - Тихо сказала дівчина. Її тон прозвучав м’яко, але в ньому не знайшлося ані дрібки тепла. Голос звучав рівно, наче вона не ставила запитання, а просто констатувала факт. Арден не відповів одразу.
- Це моя задача. - Пояснив чоловік зрештою. Вона нахилила голову трохи вбік.
- Доглядати за мною?
- Спостерігати за твоїм станом.
Між ними запанувала глибока тиша. Сігурні повільно підвелася. Її рухи були плавними і майже текучими, ніби дівчина не торкалася підлоги повністю. Вона підійшла ближче, але не надто близько, зупинившись на відстані, яку обрала сама. Її погляд ковзнув по ньому, і на мить затримався.
- Що ви зі мною зробите? - Спитала Сігурні прямо й без страху. Член організації стійко витримав цей погляд.
- Це залежить від тебе і твоєї поведінки.
Дівчина усміхнулася трохи ширше, ніж до цього. Але ця усмішка не виглядала приємною.
- Неправда, - зауважила вона. - Ви вже все вирішили.
Він не заперечив. Сігурні на секунду перевела погляд на стіну. А тоді зробила ще один крок та підняла руку. Браслети тихо дзенькнули, коли вона злегка торкнулася поверхні. Нічого не сталося. Сігурні не відсмикнула руку одразу й затримала її там, наче чекала. Але стіна залишалася такою ж гладкою, непорушною і живою у своїй байдужості. Її пальці повільно зісковзнули вниз.
- Ви боїтеся мене. - Мовила дівчина тихо.
- Ми враховуємо ризики. - Відповів чоловік.
Вона повернулася до нього, і тепер у її погляді з’явилося щось інше, глибше й значно темніше.
- Я можу вбити будь-що, до чого торкнуся. - Сказала Сігурні майже шепотом. - Камінь. Метал. Людину. - Дівчина зробила паузу, розмірковуючи. - Але не можу вбити це.

Вона підняла руки та показала браслети.
- Ви зробили мене… безпечною.
Арден зробив один крок ближче. Незначний, проте достатній, щоб це стало помітно.
- Це тимчасово.
Сігурні нахилила голову.
- Ніщо не буває тимчасовим, якщо його не зламати.
Він подивився на неї довгим поглядом, ніби вивчаючи.
- Ти не зможеш їх зняти. - Впевнено констанував факт чоловік.
- Я знаю. - Відповіла дівчина спокійно й знову усміхнулася. Але цього разу…
в її усмішці з'явилося щось, що не вписувалося в межі цієї камери. Щось, що виходило за них.
- Але це не означає, що я залишуся тут. - Тихо додала вона. Тиша знову заповнила простір.
Арден опустив очі на піднос.
- Їж.
Сігурні навіть не поворухнулася.
- Ти хочеш, щоб я залишалася в формі і певно, тому так піклуєшся про мене. - Помітила дівчина.
- Ми хочемо точних результатів.
Вона стрімко зробила крок назад, повернулася до ліжка й сіла. І тільки тоді взяла їжу. Член організації ще кілька секунд стояв, дивлячись на неї, запам’ятовуючи та аналізуючи, а потім розвернувся і пішов. Двері за ним зачинилися тихо. Вона залишилася зовсім сама. Сігурні повільно піднесла руку до світла й подивилася на пальці, на візерунки та браслети, що сковували їх. Згодом тихо прошепотіла:
- Ви зробили помилку.
Десь глибоко, під шкірою, щось ледь помітно здригнулося. А за межами камери система продовжувала працювати, не знаючи, що в ній вже з’явилася тріщина.