3 Розділ

Космос більше не був тихим. Він розривався від війни. На орбіті планети, що ще вчора жила своїм життям, тепер горіли уламки кораблів. Метал розлітався у вакуумі, повільно обертаючись, немов мертві супутники. Спалахи пострілів розрізали темряву, залишаючи після себе короткі, але сліпучі сліди світла. Ця планета була лише однією з небагатьох, що ще не підкорилися імперії. І сьогодні вона мала впасти. Імперські кораблі висіли в небі, ніби чорні уламки самої ночі. Вони рухалися впевнено й без поспіху, наче вже знали результат своїх дій. Їхні гармати працювали холодно і точно, стираючи захист планети шар за шаром. Знизу їм відповідали. Повстанці билися відчайдушно. Їхні кораблі виглядали меншими й менш захищеними, проте швидшими. Вони маневрували між уламками, ховалися за полями астероїдів, раптово атакували і так само швидко зникали. Це була боротьба не за перемогу. Це була боротьба за ще один мирний день. У центрі бою все зійшлося. Кораблі зіштовхувалися, вибухи накривали простір, і навіть сам космос, здавалося, здригався від напруги. Повітря на поверхні планети палало від падіння шмаьків розплавленої техніки, а небо розривалося на частини. І саме в цей момент… Щось змінилося. Спочатку це сталося ледь помітно. Один із імперських кораблів раптово відхилився від курсу. Потім ще один. У їхніх рухах з’явилася дивна та неприродна затримка, немов щось стороннє втручалося в їхні системи.
- Що відбувається? - Пролунало в каналах зв’язку повстанців. Відповідь не пролунала. Була лише тиша і нове світло. Воно з’явилося далеко, на межі поля бою. Спочатку як тонка й майже непомітна лінія, але вона швидко росла, розширювалася та розкривалася, мов розріз у самій тканині простору. І з нього… вийшла армія. Десятки озброєних чоловік. Ні, радше сотні. Ці кораблі виглядали іншими, не схожими ні на імперські, ні на повстанські. Їхні форми здавалися витонченими та майже естетичними, але в цій красі відчувалася холодна точність. Вони рухалися синхронно, без жодного зайвого руху, ніби були частинами одного організму. Їхні корпуси відбивали світло вибухів, створюючи дивне і майже гіпнотичне сяйво. Воїни не поспішали. Вони… входили так, як ті, хто знає, що поле бою вже належить їм. Армійці повільно та впевнено спускалися донизу. Їхні тіла були закуті в броню - гладку, обтічну, без зайвих деталей. Вона щільно облягала їх, повторюючи кожен рух і кожен крок. На стиках панелей проходили тонкі лінії світла, що пульсували слабким та холодним відтінком. Їхні обличчя закривали шоломи - повністю герметичні, з темною поверхнею, за якою горіли очі. Ці очі були рожеві, яскраві й неприродні. Це не виглядало як відображення. Це було справжнє світіння. І в цьому світлі не проглядалося ані емоцій, ані сумнівів. Лише цілковита порожнеча. Перший удар стався миттєво. Один із імперських кораблів просто... зупинився на секунду. А потім розірвався зсередини, але не від зовнішнього пострілу, а від чогось, що проникло всередину. Те саме трапилося з другим та третім. Полем бою почала поширюватися паніка.
- Прибули сили Арахни! - Пролунав голос у комунікації імперії. - Повторюю, прибули... -
Сигнал обірвався. Бій змінився. Повстанці завмерли. Імперія стала втрачати контроль. Нові воїни не ставали на чийсь бік, а просто витісняли імперію холодно, методично й невідворотно. І тоді… З’явилася вона. Спочатку майнула чітка тінь. Високо над полем бою, серед уламків і спалахів, виникла платформа. Вона зависла в повітрі, майже нерухома, немов точка, навколо якої почав обертатися сам хаос. Світло навколо неї ніби змінилося і стало м’якшим та глибшим. І водночас... тривожнішим. На платформі стояла струнка й нерухома постать. Струнка фігура була в броні, що відрізнялася від інших. Більш складній, витонченій, наче створеній не лише для бою, а й для контролю. Лінії на ній світилися тонким рожевим світлом, яке пульсувало в такт чомусь невидимому. Її обличчя... Роботизований шолом повністю закривав його, залишаючи лише вузькі прорізи, за якими тліло те саме світло. Але навіть без обличчя… Її неможливо було не впізнати. Арахна. Її силует здавався ідеальним, витонченим і небезпечно гармонійним. Броня щільно облягала тіло, ніби була його частиною. Вона не виглядала важкою чи громіздкою - навпаки, в ній проглядалася легкість, яка робила її ще більш загрозливою. Поверхня броні переливалася. Кристалічні відблиски ковзали по ній, реагуючи на кожен спалах світла навколо. В центрі грудей, серед тонких геометричних ліній, ледь помітно пульсувало світіння металевого павука - холодне й рівне, як серце машини. На шоломі не було жодної емоції. І тільки її очі виглядали як дві вузькі лінії світла. Білі, яскраві та нерухомі. Вони дивилися вниз, на життя, смерть і хаос. І в цьому погляді не було нічого людського. Жінка не рухалася, не піднімала руки й не віддавала наказів. Але все поле бою… слухалося її. Її присутність відчувалася фізично як тиск і невидима павутина, що огортала простір та стискала його. Її воїни рухалися ідеально й синхронно, наче думали однією свідомістю. І ця свідомість… цілком належала їй. Один із імперських кораблів спробував атакувати її. Промінь вирвався вперед, прямуючи прямо в платформу. На мить здавалося, що удар досягне цілі, але перед  ним одразу з’явилася тонка і майже невидима нитка. І вона… зупинила його. Світло зникло, немов його ніколи й не було. Арахна навіть не здригнулася. Бій закінчився так само раптово, як і почався. Імперські кораблі відступили. Ті, що вижили, зникали в темряві, залишаючи після себе лише уламки і мовчання. Повстанці не рухалися й просто дивилися вгору, на неї. На ту, що врятувала їх і водночас… Лякала більше, ніж сам ворог. Вона стояла нерухомо ще кілька секунд, спостерігаючи. Її погляд чи то оцінював, чи то запам'ятовував. А потім платформа поволі розвернулася. Її армія відступила, так само синхронно, як і з’явилася. Кораблі знову відкрили розріз у просторі. Світло ковзнуло по їхніх краях, і вони безмовно зникли. Поки що планета залишалася вільною. Однак у повітрі, серед уламків і згасаючих іскор, залишилося відчуття, що ця перемога… не була порятунком. Це стало нагадуванням про те, що у світі з’явилося щось нове. І воно ні на чиєму боці.