2 Розділ

    Минали не роки. Минали цілі тисячоліття. Із того дня, коли кристал розколовся, Всесвіт уже не був тим самим. Те, що колись називали рівновагою, тепер існувало лише в легендах, які передавалися пошепки як щось надто далеке і майже вигадане. Світло більше не панувало. Воно відступило. Планета, яку колись називали Серцем, більше не була центром. Її кришталеві міста все ще стояли, але вже не сяяли так, як раніше. Вежі, що колись відбивали безкінечне світло, тепер здавалися тьмяними, ніби втомленими. Ніхто більше не звертався до її правителів за порадою. Ніхто не чекав від них порятунку. Планета залишилася… самотньою. А на іншому краю цієї системи народжувалася нова сила. Імперія не з’явилася одразу - вона росла, повільно та впевнено, немов тінь, що поступово поглинає простір. Спочатку завоювалася одна планета. Потім дві. Потім десятки, і зрештою сотні. Імперія не пропонувала союзів. Вона їх забирала. Її кораблі виглядали темними, гострими й високотехнологічними. Вони рухалися швидко, майже безшумно, і завжди залишали після себе одне й те саме: руїни, порожнечу та страх. Планети, які намагалися чинити опір, падали одна за одною. Їхні міста зникали, їхні народи розпадалися, а історії з часом стиралися. Війна стала звичною, а страх - постійним. І навіть ті, хто ще не був під владою імперії, жили так, ніби це вже сталося. Але не всі здалися. Деякі планети все ще боролися, і серед них знайшлася одна, невелика, але вперта, що не дозволяла імперії поглинути себе без бою. Саме до неї прямував корабель військовослужбовця ... Він не був великим або новим. Його корпус подряпався, місцями потемнілий від часу та битв. На броньованій поверхні виднілися сліди від енергетичних ударів, які так і не встигли повністю відновити. Але він все ще тримався й усе ще летів. Крізь темний простір, серед уламків старих супутників і залишків зруйнованих кораблів, корабель рухався вперед впевнено, хоч і не швидко. Всередині було тепло. М’яке світло освітлювало невелику кабіну, де за пультом сидів молодий чоловік. Його рухи здавалися спокійними та звичними, ніби він робив це сотні разів, а волосся також виглядало незвичайним. Повністю біле й майже нереальне, воно спадало на плечі м’якими пасмами і відливало холодним світлом у променях панелі управління. Такого ж кольору були й брови та вії, а очі - глибокі й уважні - видавалися живими, немов сама природа. Військовий виглядав втомленим. Але не зламаним. Поруч із ним, підтягнувши ноги до грудей, сиділа маленька дівчинка. На вигляд їй було всього лиш дев’ять років. Її волосся виглядало абсолютно білим. Не світлим, не сріблястим, а саме білим, як свіжий сніг під яскравим світлом. Тонкі брови і довгі вії майже зливалися зі шкірою, роблячи її обличчя ще ніжнішим і майже крихким. І тільки яскраво-блакитні очі виділялися. Вони були чисті, як небо, якого вона ніколи не бачила по-справжньому.
- Ми вже скоро? - Запитала вона, схиливши голову набік. Її голос звучав легко й по дитячому, але в ньому вже з'явилася цікавість, яка не зникала навіть у цьому світі. Чоловік усміхнувся.
- Якщо ти перестанеш питати кожні п’ять хвилин - долетимо швидше.
- Це нечесно. - Ображено протягнула донька, проте в куточках її губ уже з’явилася усмішка. - Ти сам казав, що я маю слідкувати за курсом.
- Слідкувати - не означає допитувати пілота.
- А якщо пілот помиляється?
Він тихо засміявся. Цей сміх був рідкісним. І, можливо, саме тому - таким теплим.
- Тоді пасажирка бере керування на себе?
- Саме так. - Гордо кивнула дівчинка. Військовий з батьківською ніжністю поглянув на неї. На її біле волосся, що трохи вибилося з коси. На серйозний вираз обличчя, який вона намагалася тримати, хоча очі все одно світилися радістю.
- Коли повернемося, я навчу тебе. - Пообіцяв чоловік тихо.
- Справді?
- Справді.
Донька засяяла. І в цю мить… усе виглядало майже нормально. Наче війни зовсім не існувало. Наче імперія була лише страшною казкою.

- Добре. - Раптом порушила цю тишу дівчинка, схрестивши руки. - Татку поясни будь ласка, що це за кнопка.
Він глянув на неї краєм ока.
- Резервне перенаправлення енергії.
- Це нудно.
- Це рятує життя.
- Це все одно нудно.
Військовий похитав головою.
- Коли-небудь ти зрозумієш, що важливі речі зазвичай виглядають нудно.
- А найцікавіші - небезпечні? - Одразу підхопила вона.
- Саме так.
- Тоді я буду робити тільки цікаві речі.
- Я навіть не сумніваюся. - Зітхнув чоловік.
Донька усміхнулася і посунулася трохи ближче до нього.
- Тату…
- Мм?
- А ти боявся… коли вперше літав сам?
Чоловік на мить замовк. Його погляд ковзнув у темряву за вікном, де повільно пропливали уламки старих кораблів і далекі світіння планет.
- Так. - Чесно відповів він.
- Дуже?
- Достатньо, щоб не робити дурниць.
- А зараз?
Він трохи подумав.
- Зараз… я боюся менше.
- Чому?
Військовий перевів погляд на неї, і на мить його обличчя стало серйознішим.
- Бо тепер я знаю, заради чого мені повертатися.
Дівчинка зрозуміла не одразу. А потім… тихо усміхнулася.
- Це через мене?
- Так. До речі, я помітив, що ти займала кнопки на панелі управління. А ти обіцяла не чіпати кнопки без дозволу.
- Я не обіцяла!
- Вероніка, це дуже важливо і небезпечно, бо може спричинити аварію на кораблі.
Вона закотила очі.
- Гаразд… Я більше не буду. Але тільки якщо ти навчиш мене керувати.
- Домовилися.
Донька простягнула йому руку.
- По руках?
Чоловік легко стиснув її маленьку долоню.
- По руках.
Кілька хвилин вони летіли мовчки. Не напружено, а спокійно. Саме так, як буває тільки тоді, коли слова вже не потрібні.
- Тату. - Знову озвалася дівчинка, дивлячись у вікно. - А правда, що колись не було війни?
Він не одразу відповів.
- Кажуть, що так.
- І не було імперії?
- Не було.
- І всі планети дружили?
- Приблизно.
- Це звучить… дивно.
- Чому?
- Бо це як казка.
Військовий ледь усміхнувся.
- Можливо, це і є казка.
Вона задумалася.
- А ти віриш у неї?
Він витримав чималу паузу перед тим, як відповісти.
- Я хочу в неї вірити.
Донька кивнула і тихо додала:
- Я теж.
Вона більше не говорила. Раптом, за вікном промайнула темна й неприродньо швидка тінь. Потім з'явилася ще одна.
- Тату…
Військовий стиснув кермо так, що побіліли пальці.
- Це імперія.
Слово впало, немов камінь. І одразу після нього пролунав удар. Корабель здригнувся. Світло мигнуло.
- Тримайся! - Крикнув чоловік.
- Що відбувається?!
- Нас помітили!
Ще один удар. Дівчинка швидко схопилася за сидіння. Її серце калатало так голосно, що вона майже не чула нічого іншого.
- Ми втечемо, так?! - Налякано схлипнула донька.
- Я намагаюся!
Його голос був напруженим і різким. Таким, якого дівчинка ще ніколи не чула. Зовні спалахували промені.
Темні кораблі оточували їх, стискаючи простір.
- Тату…
Він мовчав і лише швидко працював руками. Панель миготіла. Системи пищали.
- Все буде добре. - Швидко сказав військовий навіть не дивлячись на неї і радше заспокоюючи сам себе. Але цього разу його голос трохи здригнувся. Дівчинка це відчула. І страх вперше торкнувся її по-справжньому. Пролунав сильний вибух. Світло згасло на мить. Корабель різко смикнуло.
- Ні… - Прошепотів чоловік, дивлячись на панель. Системи відмовляли.
- Слухай мене. - Він повернувся до неї. У його очах більше не проглядалося спокою, тільки справжній страх за неї і щось ще… Щось, чого вона так не хотіла розуміти.
- Ти маєш вижити.
- Тату…
- Ти сильна. Ти зможеш.
Військовий швидко натиснув кілька кнопок.
Підлога під нею відкрилася.
- Ні! Я не піду! - Донька схопила його за руку. Чоловік затримався лише на секунду й несподівано міцно притиснув її до себе.
- Пробач.
Це стало останнім словом, яке дівчинка почула від нього. Світ перевернувся. Капсула вирвалася з корабля, відкидаючи її в темряву космосу. Вона кричала та стукала в прозору поверхню. Дивилася, як корабель… її дім… її тато… зникають в спалаху світла. Коли все закінчилося, залишилася лишень холодна і безмежна тиша. Капсула повільно дрейфувала серед уламків. Вероніка лежала, не рухаючись. Сльози тихо текли по її щоках. Дівчинка дивилася в темряву, і вперше в житті світ не здавався їй безпечним.