X

Ростислава Андрійовича дома не було. На порозі мене зустріла мама Сергія - Ірина Миколаївна. Жінка була гладкою, з дуже яскравою зовнішністю. Фарбоване у рудий колір волосся, яскрава помада... жінка не стала пускати у дім, а з порогу запитала, що мені потрібно. Як тільки- но я заїкнувся за Сергія та Оксану, на її обличчя накотилася темна хмара.
- Пішов к бісу. Я не знаю, хто ти і чому прийшов, і знати власне не хочу. Але якщо за секунду ти не заберешся звідси, кісток своїх не дорахуєшся, - виплюнула вона мені в обличчя та гримнула дверима перед самим носом.
Ризикувати я не став і вирушив до батьків Оксани. Мене одразу запросили до вітальні та ввічливо запропонували чаю.
- Чим можемо бути вам корисними? - запитав Артем Семенович, батько дівчини.
- Тут така справа, - забурмотів я, відчайдушно підшуковуючи слова, а потім як на духу розповів усе, що зі мною трапилось за ці кілька днів.
Поки я розповідав, чоловік з дружиною не вимовили  ані слова. Мама Оксани - Наталія Петрівна -  зблідла, про її внутрішню напругу свідчили пальці на руках, які нервово переминали серветку.
- Молодий чоловіче, це надто вдалий жарт, - сухо вимовив Артем Семенович. - Прошу негайно покинути мій дім.
Я вже почав був збиратися йти, як почув:
- Я хочу піти на кладовище з вами. Я хочу побачити те, що бачили ви.
Чоловік ошелешено повернувся до дружини і вже відкрив рота щось заперечити, та жінка категорично відсікла:
- Це не обговорюється. Артеме. Мова йде про мою доньку.
Було видно, як чоло чоловіка вкрили краплини поту, він програв цю суперечку, навіть не почавши її. Навіть такому незнайомцю, як я, було зрозуміло, що жінка не відступиться.
На годиннику було вже далеко за північ, і ми вирушили на кладовище. Усю дорогу ми мовчали, а у моїй голові безперестанку крутилися думки, а що як Оксани не буде, що робити тоді?
Мої побоювання справдились, на кладовищі, окрім нас, не було ані душі, як у прямому, так і переносному значенні. Хвилин за 15 ми стояли біля могили Сергія.
- Я не знаю, чому так, не знаю, чому її нема, - винувато сказав я згорьованій жінці і ковзнув світлом ліхтарика по надгробній плиті.
- Стійте, - тривожно сказала пані.
Наталія Петрівна ближче підійшла до місця поховання, нагнулася та щось підняла з землі. У її руках була хустинка.
- Посвітіть, будь ласка, сюди.
На краєчку білої лляної хустинки, обточеної мереживом, були вишиті ініціали - О.А.М.
Наталія Петрівна судомно стиснула клаптик матерії до серця, впала на коліна та тихо заплакала.
- Прости мене, донечко, простіть мене, дітки.
Я стояв, як укопаний, і просто спостерігав. Інтуїтивно розумів -  цій жінці потрібно поплакати і мої втішання нині будуть зайвими.