III

Наступного дня ми з Романом працювали, як то кажуть "не покладаючи рук". Не зогледілись,  як на годиннику була сьома вечора.
- Після такого плідного дня не гріх почастуватися смаженими свинячими вухами та хильнути пива,  - запропонував мені рівненський колега.
- Чом би й ні, - погодився я.
Після вушок та кількох літрів пива, додому вирішили добратися на "своїх двох" - дорога недалека, а погода чудова. На перехресті біля Покровського собору ми з колегою розпрощалися і він попрямував у напрямі автовокзалу, а я зібрався до будинку Маргарити Степанівни на "Грабник". Перш ніж рушити, мимоволі замилувався собором. Храм підсвічувався. Жовте та блакитне сяйво м'яко обіймали його стіни, вікна, куполи... Неймовірне видовище. По ліву руку від собору посеред міста простягнулося невеличке старе кладовище. Ще зранку я помітив, як рівняни, певно щоб скоротити свій шлях, поспішають у своїх справах, чимчикуючи стежкою через  цвинтар. Я й досі не збагну, що керувало мною, коли  вирішив глупої темної ночі учинити так само.
Світло від храму та придорожніх ліхтарів поглинали дерева. Я дістав гаджет та увімкнув ліхтарика. Підсвітити стежину було незайвим, перспектива забрести на чужу могилу мене не тішила.
Променем світла я пройшовся по старих пам'ятниках, хрестах... імена, дати, квіти... Щось неприємно защемило у грудях і думками я поринув у своє далеке дитяче минуле... Дитячі забавки, мамині пиріжки з чорницею, її сміх, а потім ім'я, дата, квіти... З обіймів минулих днів мене вивів дивний звук. На початку здалося, що то жалібно нявчить кошеня. Ба ні, серед шурхоту листя, співу цвіркунів я чітко почув плач. Спантеличений, я став як укопаний, не надто розуміючи, звідки та від кого він лине. Вглядаючись поміж могил, я помітив тонкий жіночий силует. Звідки узявся той напад панічного страху, годі й пояснити, але я дав драпака. Що духу гнав, вже не переймаючись, щоб бува не наступити на могилу. На щастя, цвинтар невеликий, і зрештою я опинився на іншому його кінці, біля дороги. Перевівши подих, вперше оглянувся. Кладовище потонуло у нічній темряві, а той надривний, приречений плач далі звучав у моїх вухах.
Шукати хвіртку на цвинтарі не став і просто перескочив паркан. У голові хаотично крутилися думки, жодна з яких не була логічно завершеною. Отямився, коли  вже підійшов до помешкання.
- Як ся маєте, Дмитрику?
Питання застало мене зненацька, я здригнувся усім тілом.
- Усе гаразд, Маргарито Степанівно, - силувано вимовив я.
- Що з вами, Дмитре? Навіть цієї глупої ночі помітно, який ви зблідлий.
- Не хвилюйтеся, усе добре. Просто важкий день і перевтома дає про себе знати.
- Ох, ця мені молодь, усе дбає про кар'єру, - мовила старенька, радше сама собі, а ніж мені. - Дмитре, будьте такі ласкаві, допоможіть цей поріг здолати, бо самотужки мені доведеться це робити хвилин зо двадцять.
Я розвернув інвалідний візок та увіз її до будинку, старенька пробурмотіла слова подяки та поїхала по коридору. Я саме збирався піти до себе...
- Випадкова зустріч — найбільш невипадкова річ на світі, - процитувала жінка Хуліо Кортасара, перед  тим,  як її поглинули двері вітальні.
Що мала на увазі Маргарита Степанівна, і чому саме сьогодні їй у пам'яті виринули саме ці слова, з'ясовувати я не мав снаги. Списав це на звичайне дивацтво старенької та пішов спати.