II

Напрочуд відповідальна Тетяна подбала про усе : і про речі, і про оплату. Мені лишалося тільки вселитися і для годиться познайомитися з власниками будинку. Будинок, до речі, був не з нових, але досить пристойний. Скоріше усього, колись тут панувала розкіш, про це свідчили високі стелі, великі вікна з важкими гобеленами, масивні дубові меблі.
- Агов, є хто дома? Я ваш квартирант на ці кілька днів.
- Заходь, сину, заходь, - почув я тихий, але впевнений голос.
У вітальні за столом сиділа старенька пані. Попелясте кучеряве волосся, підведені чорним олівцем брови і намисто на зморщеній старечій шиї.
"Цікаво, то вона спеціально для мене "вирядилась" чи то її щоденний образ" - промайнула перша думка в голові. Другою ж була - "Ну й очі, як у риби". І лише після того помітив, що бабуся сидить у інвалідному візку.
Якусь мить її банькуваті, світло-голубі очі сканували мене і зрештою стиснуті вуста мовили: "То це ви і є Дмитрик?"
- Так, - відповів я ніяковіючи від її "Дмитрик", востаннє мене так звала років з 15 тому моя мама, коли ще була живою.
-Що ж, не буду відбирати надто багато вашого часу. Ваша мммм.... - старенька ніби підшуковувала коректне слово.
- Колега, - одразу розтлумачив я, розуміючи, що мова йде про Тетяну.
- Так, колега оплатила ваше проживання у моєму домі рівно на п»ять днів. Думаю, цього часу вистачить...
- Прошу, вистачить для чого?
Але пані проігнорувала моє питання та продовжила.
- Правила прості: тримати кімнати у чистоті, не створювати зайвого шуму, не водити незнайомців - ви собі поїдете, а я потім клопоту не оберуся.
- Я зрозумів вас. Перепрошую, а як мені до вас звертатися?
- Маргарита Степанівна.
- Дуже приємно.
- Навзаєм. Певно. це все. Утім, ще хвильку вашої увагу. Як матимете бажання та можливість, заходьте до мене на каву.
- Залюбки,  Маргарито Степанівно.