***

Синмін завжди відчував дивну тягу до всього старовинного та незвичного. Тому коли професор дав його групі завдання зробити містичні чи загадкові фото, щастю хлопця не було меж. Мало того, Синмін ще й шукав додаткову інформацію про місця, які б хотів відобразити на знімках. Юнак бажав створити цілу історію, якою зможе поділитися з іншими.

— Ти знову перериваєш усі ті підозрілі сайти? — на сусіднє ліжко приземляється Кріс, сусід Міна. — Тобі ще не набридло? Хоча про що це я, тобі ніколи не набридає.

— Все сказав? — він навіть не відривається від екрану, продовжуючи оглядати старовинні маєтки, які знаходяться поблизу. — Я не збираюся слухати твоє скиглення. Тим більше, це для проєкту.

— Аякже, — пирхкає хлопець. — Просто шукаєш для себе виправдання. От і все.

— Я ж не заважаю тобі пускати слину на свого айдола чи репера, неважливо. Тому й ти...

— Гей! — обурено перебиває його Кріс, підриваючись на ноги. — Це удар нижче пояса, і взагалі його ім'я Чанбін, ясно?! І він репер! Взагалі найкращий з усіх!

— Я знаю, бо ти говориш про це за будь-якої нагоди, Чане, — юнак закочує очі і нарешті переводить погляд на сусіда, який мало вогнем не дихає. — Вибач, якщо перейшов межу, але я справді зараз зайнятий пошуком. До дедлайну не так і далеко, а в мене немає ані фото, ані приблизного місця, де я хочу їх зробити. І це трохи тисне на мене.

— Я розумію, — Кріс опускається на своє ліжко, і з важким видихом продовжує: — У містечку неподалік є старий закинутий маєток. Але про нього ходять дуже неоднозначні чутки.

— Що ти маєш на увазі? — Синмін розвертається до нього всім корпусом, припиняючи розглядати фото напіврозваленої будівлі.

— Будинок знаходиться у лісі. В самій гущавині. Тому йти туди треба довго, однак ти легко можеш заблукати і вже не знайти виходу, — хлопець голосно ковтає. — Поблизу маєтку, кілька років тому, було знайдено близько десяти трупів. Мабуть, люди пішли туди, не орієнтуючись у місцевості, і вже не змогли повернутися назад. Кажуть, що у тому будинку ховається серійний убивця, який очікує на нову жертву. Або ж нечисть, яка живиться людською кров'ю. Тому місцеві стараються оминути ліс будь-якими способами. І тобі я теж не раджу сунути туди носа.

— Тоді нащо ти мені про це розповідаєш? — Синмін схиляє голову на бік. — Хочеш позбутися мене?

— Хочу, щоб ти подумав над цією пропозицією, бо так чи інакше знайдеш інформацію про той будинок. Але, якщо все ж вирішиш іти, а ти вирішиш, я знаю, — він легко закочує очі, — то, будь ласка, не йди сам. Або хоча б візьми мене з собою.

— Я зацікавлений, але не дурний, Крісе, — Синмін легко всміхається, сідаючи поруч з другом. — Можемо завтра поїхати туди роздивитися і пошукати той маєток, а як ні, знайду щось інше. Зрештою, ще три тижні є до здачі, — Синмін встигає побачити тінь облегшеної усмішки на обличчі друга.

— Дякую, що не дієш не обдумано, — Кріс поплескує його по плечі. — Завтра зранку можемо поїхати туди.

— Чекай, — парубок хмурить брови, — хіба на цих вихідних ти не йдеш на фан-зустріч зі своїм Чанбіном?

— Завтра субота, а я зустріну його в неділю, — на обличчі Чана з'являється замріяна усмішка, а Синмін лиш хитає головою, не розуміючи такого захоплення друга. 

Проте й не засуджує його. У жодному разі. Мін вважає їх двома диваками, які знайшли один одного. У кожного діда своя біда, як то кажуть.

— Дивись не осоромся перед ним, — він хіхікає.

— Це ж не перший мій фанміт з Бінні. Тому я вже майже не хвилююся, і точно не зроблю чогось дивного, як ти сподіваєшся. Я скоріше розцінюю це, як зустріч зі старим другом, — на його щоках з'являються милі ямочки. І Синмін не відмовляє собі у задоволені тицьнути пальцем в одну з них.

— Тоді добре, — він піднімається, чуючи, як хрустять коліна. Все-таки двадцять п'ять років це вам не жарти. — Завтра на світанку вирушаємо.

— Окей, там автобус о 6:00 ранку їде до найближчого населеного пункту, а звідти ще хвилин 15 пішки. Тому треба буде взяти їжу, ліхтарики, і теплі речі про всяк випадок, — Чан загинає пальці перелічуючи всі речі, які їм потрібні.

— То я можу не лягати, якщо ми виїжджаємо так рано, — пирхкає під осудливим поглядом Кріса. — Ой, ти дивишся так, ніби сам збираєшся спати цієї ночі.

Щиро кажучи, Синмін не очікував занадто багато від того маєтку про який розказав Кріс. Адже він змалечку шукав старі будинки і швендявся поблизу вдень, а вночі пролазив усередину. Тоді маленького Мінні зовсім не лякали старі легенди чи оповідки, а навпаки підігрівали цікавість юного шукача пригод. Він любив роздивлятися старі портрети на стінах, похилені від часу меблі й уявляти, яким був цей дім, коли у ньому жили люди. Кожен будинок був для Синміна особливим, бо колись у ньому вирувало життя, а зараз він залишився сам, покинутий і зруйнований.

Прокрутившись цілу ніч, хлопець заснув під ранок, а вже за дві години їхав в автобусі разом із сонним Чаном. Вони мало не проспали свою зупинку, але, на щастя, вийшли вчасно і до лісу добралися десь за 20 хвилин. Бо Кріс все ніяк не міг згадати, у який бік їм треба. Однак, попри старанні пошуки, маєтку, про який розповідав Чан, хлопці так і не знайшли. 

Синмін розчаровано хитає головою рухаючись на вихід з лісу. Його день витрачено даремно, і навіть вибачення друга не дуже покращують ситуацію. Він міг би знайти інше місце, але натомість лиш відчуває, як вологі шкарпетки неприємно холодять ноги. Вдягати тонкі кросівки було дуже поганою ідеєю. Схоже, Синмін захворіє, і тоді точно не здасть проєкт.

— Можемо поїхати сюди через кілька днів, якщо хочеш, — пропонує Кріс, коли вони опиняються на автобусній зупинці.

— Ні, дякую, — Мін окидає його незадоволеним поглядом. — Підемо сюди вдруге лиш тоді, коли я докладно вивчу всю інформацію про це місце, а не сліпо слідуватиму за тобою, як мале кошеня.

— Ти ж не підеш сюди сам, правда? — його тон дуже подібний до маминого, від чого Синмін пирхкає, вдивляючись в далечінь. Коли вже нарешті приїде той автобус?