22.2

    Цілу ніч я провів у лікарні. Поспати вдалося тільки дві години. Хоча й цього було багато. Але Арсен погодився мене підмінити. Щоб бути в курсі подій.

– Оресте, ходімо поснідаємо. Тут одразу навпроти є невелике кафе, – пропонує Арсен. 

– Ні, я не буду їсти. Ти якщо хочеш сам йди. Та й взагалі тобі не треба тут бути постійно поряд зі мною.

– Гаразд. Піду поснідаю. А потім тобі принесу що не будь. Ти потрібен Марті здоровий і повний сил. Тому я про це подбаю.

Через хвилювання та шок навіть не помічаю коли йде Арсен.

Мої думки зараз тільки про добробут Марти.

Бачу як до мене направляється її лікар. Одразу ж встаю.

– Ваша наречена прийшла до тями. Але вона все ще у важкому стані.

– Можна мені її побачити? – питаю з надією.

– Так. У вас є п'ять хвилин.

Йду за лікарем до палати й дякую Всевишньому, що почув мої молитви.

Заходжу всередину й бачу ліжко на якому лежить Марта.

Сам її вигляд викликає співчуття. Вона бліда наче крейда.

Її руки від слідів уколів та крапельниць.

Очі в неї закриті й вона важко дихає. 

– Зараз вона спить. Ми їй дали заспокійливе. Але ви можете з нею поговорити, – каже лікар коли бачить мій стан.

– Дякую, – підходжу до її ліжка й стаю на одне коліно. 

Потім беру її тонку та бліду руку у свої долоні.

Відчуваю важкість у грудях. В горлі пересохло. 

Хочеться їй сказати про свій біль й про те як я її люблю. Але слова тільки крутяться на язику.

Ніжно гладжу її холодні долоні й кладу голову біля лежачої Марти.

– Все буде добре, все буде добре. Ти житимеш. Заради мене. Заради нас, – шепочу.

Відчуваю повну порожнечу. 

Хто міг зробити це з нею? 

Й найголовніше як насмілився? 

Але через хвилину до моєї підсвідомості доходить страшна здогадка.

Всередині все закручується в тугий вузол.

Здається я знаю хто це міг бути. Та от тільки в голові не вкладається. Як вона могла так вчинити?

Невже ця жінка готова піти по трупах? Заради досягнення своєї цілі?

Як жорстоко. Цинічно й підло.

Зараз я взагалі не впевнений чи в неї все в порядку зі здоровим глуздом?

Продовжую гладити Марту до поки лікар не заявляє, що мої п'ять хвилин підійшли до кінця.

– Вийдіть, будь ласка. Їй потрібен спокій, – каже до мене лікар.

Ми виходимо разом до коридору й він хапає мене за лікоть.

– Шановний, скажіть, будь ласка. Те що зробила ваша наречена...Навіщо? У неї були якісь проблеми?

– Що ви маєте на увазі? – не одразу повертаюся у реальність.

– Ну вона це сама зробила? Чи як?

– Ви вважаєте, що це самогубство? – витріщаюся на лікаря.

– Ну зазвичай отруєння це злочин яким користуються самогубці. Тому я й питаю. Нам варто викликати психолога.

– Ні, моя наречена не самогубця. Вона адекватна та нормальна людина, – різко відповідаю.

– Тобто ви заявляєте, що це був замах на вбивство? – обличчя лікаря вмить стає дуже серйозним.

– Ні, заявляти я буду в поліції. А тут я тільки кажу, що Марта ніколи б не вчинила самогубство.

– Вам зараз краще піти додому й відпочити. Ваша наречена проспить як мінімум до завтра. Її організм ослаблений тому потребує максимального відпочинку.

– Я не можу. Я потрібен їй тут, – починаю.

– Все одно ви їй нічим не зможете допомогти. В цей момент. А хоча б вмитися й переодягнутися варто, – натякає лікар.

Ну що ж можливо він і правий. Трохи відпочити мені не завадить.