22.1

ОРЕСТ. 

    Кваплюся додому, бо там на мене вже чекає Марта. Вона влаштувала мені сюрприз. Цікаво що на цей раз придумала її винахідлива голівка. По дорозі заходжу в ювелірний салон. Хочу підібрати їй подарунок. Вибираю золотий браслет з білого золота з діамантами. Швидко забравши покупку їду додому. Мені вже не терпиться побачити Марту. Обійняти й міцно притиснути до себе. Зараз я просто не уявляю своє життя без неї. Моєї коханої дівчинки. У світі подій останніх днів тільки вона єдина людина на яку я можу опиратися. Я зрозумів, що вона єдина хто любить мене по справжньому. Віддана й вірна. Моя назавжди. Тільки моя. Але на душі трохи не спокійно. Стараюся якомога швидше дістатися до квартири. Відкриваю вхідні двері. Вдома доволі тихо. 

Дивно. Може Марта спить? І чому вона не зачинила двері на ключ? Вмикаю світло. Ніби то все нормально. 

– Марто, люба. Ти вдома? – гукаю. А в душі зароджується неприємне почуття. На кухні її не має. Йду до вітальні. Посеред кімнати стоїть святково накритий стіл зі свічками. Ось про який сюрприз говорила Марта. 

Озираюся навкруги й застигаю на місці. Вона лежить на підлозі обличчям вниз. Одразу ж кидаюся до неї. Починаю трясти дівчиною, а коли вона не реагує повертаю її голову до себе. Господи. Що тут відбувалося поки мене не було? Очі дівчини закриті. Вона не дихає, або дуже слабо дихає. Намагаюся намацати у неї пульс. Слабкий. Схоже на отруєння. З рота Марти тече густа слина. А на підлозі залишилася блювотна маса. 

– Дівчинко моя, кохана. Тримайся. Я зараз. Тільки не помирай. Благаю, – починаю здригаюся від ридань. 

Міцно притискаю її до себе й гладжу по голові. Швидко беру її на руки. Закутую в теплу ковдру і несу до машини. Лікарня недалеко від мого будинку, тому на авто буде швидше. Жену автомобіль щодуху. Не звертаючи увагу на правила дорожнього руху. 

Нарешті ми дістаємося лікарні. Там все вирішується одразу. Марту забирають до реанімації, а я розбитий і заплаканий читаю молитви. Знаю, що ніколи не був справжнім християнином. Але вперше в житті молюся як тільки вмію. Сідаю на диван й хапаюся руками за голову. Витираю вологе обличчя. Зараз не має сил ні на що. 

– Оресте, привіт. Що сталося? Як Марта? – Арсен прибігає одразу після мого дзвінка. Він єдиний з ким я можу поділитися про наболіле. 

– Вона в реанімації. Стан важкий. Зараз лікарі борються за її життя, – кажу тремтячим голосом. 

Мені навіть страшно уявити, що буде якщо я її втрачу. Гірко хитаю головою. Навіть думати про це боюсь. Одного разу я вже втратив найдорожче через заздрість Рената. Зараз я не можу цього допустити. – Тримайся, брате. Все буде добре, – говорить Арсен й по братьськи обіймає мене. Я не стримуюся. Сльози відчаю течуть рікою. 

– Арсене я не можу її втратити. Вона для мене все.... 

– Оресте, найголовніше, що ти встиг доставити її до лікарні. Думаю персонал тут на вищому рівні. Марта сильна. Вона обов'зково поправиться, – промовляє Арсен й сідає біля мене. 

– Хочеться вірити. 

– Може кави принести? – питає Арсен. 

– Давай. Мені подвійну, – відповідаю. 

Арсен йде, а я продовжую чекати. Чекати на вирок. Мені страшно і я спантеличений. Серце ось вистрибне з грудей. Відчуваю таку тугу, що ще трохи і я сам відправлюся на той світ. Якщо Марта не виживе. Приблизно через годину мого очікування приходить лікар. Він втомлений і трохи змарнілий. 

– Ви родич потерпілої? – питає. 

– Так, я її наречений, – одразу ж промовляю. – Як вона? 

– Стан стабільний, але важкий. Якщо протримається до ранку, то буде жити, – каже лікар й потирає очі. 

– Лікарю, зробіть все можливе. Благаю, – хапаюся за його білий халат. 

– Ми все зробили, що в наших силах. Зараз єдина надія на Господа й справедливість долі.

●●●●

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ НАГАДУЮ ЩО НАСТУПНИЙ РОЗДІЛ БУДЕ ПІСЛЯ ОБІДУ. ПІДТРИМАЙТЕ БУДЬ ЛАСКА КНИГУ ЗІРОЧКАМИ ЯКЩО ВОНА ВАМ СПОДОБАЛАСЯ. ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО ДЛЯ МЕНЕ. 

ДЯКУЮ.