20.1

ОРЕСТ.

   Наступного ранку після нашої розмови вирішую запросити Марту на прогулянку. До водоспаду. Спочатку Марта зволікає, але потім погоджується. До водоспаду вирішуємо йти пішки, щоб трохи помилуватися природою. Йдемо повільно, не кваплячись. Добре, що сам водоспад знаходиться не дуже далеко від котеджу Арсена. Коли ми з Мартою дістаємося місця призначення, то у нас перехоплює дух від побаченого. 

Сам водоспад та струмок в який впадає вода, знаходиться у лісі. Серед білих пагорбів та засніжених дерев вигляд просто казковий. Ми підіймаємось ближче до вершини водоспаду. Я вражений й бачу Марта також. Тільки зараз я навчився по справжньому цінувати красу природи. 

– Оресте, тут так гарно. Вибач, що зволікала, – говорить Марта. Й з допитливістю оглядає все навкруги. Потім підносить руку до води й посміхається. Так вона нарешті посміхається. І коли я на неї отак дивлюся, то розумію що мені більше нічого не потрібно. Тільки її щасливий погляд. Навіть якщо вона мені не пробачить. Не помічаю як посміхаюся сам. 

– Все нормально. Я тебе розумію. Ти молода дівчина й тобі хочеться вражень, а не сидіти на місці в чужому котеджі. Та ще й в горах. 

– Тут просто чарівно. Ходімо он туди, – показує Марта на самий верх. Початок водоспаду. – Ти впевнена? Це доволі високо. Ти вмієш лазити по горах? – питаю з тривогою. Не хочу допустити падіння, або травмування Марти. 

– Ходімо. Я взула зручне взуття. Думаю проблеми не буде. – Дуже на це сподіваюся. На душі все ж таки трохи лячно. Зараз зима та сніг. Небезпечний час для таких прогулянок. 

– Ти йдеш? – перепитує Марта. 

– Так, звісно. Ми разом продовжуємо підійматися вверх. Хоча висота водоспаду не дуже велика та все ж таки відчуваю легку тривогу.

 Марта наче амазонка вперто підіймається вверх. І я навіть починаю нею захоплюватися. Відчуваю гордість за неї. Це мені завжди у ній подобалося. Марта не боялася пригод та змін. Ми таки ледве вилізаємо на вершину. Звідси краєвид ще прекрасніший. Я дивлюся зверху вниз і відчуваю неймовірне піднесення. Так воно того було варте. 

– Дивись Оресте, які гарні хмари на небі. А сонце ніби пробиває їх своїми променями, – тихо мовить Марта. 

  Я дивлюся не небо, а на неї. Ніколи не відчував ніжності. Але зараз... Мені хочеться її обійняти й більше не відпускати. Легенько обіймаю дівчину. Марта теж дивиться на мене.

 Декілька хвилин між нами ніби відбувається магія. Щось надприродне. Я легенько обіймаю дівчину. 

Та все обривається криком. Кричить Марта. Бо не знати яким чином вона втрачає рівновагу й починає падати вниз. Й тягнути мене за собою. Якщо ми зараз не розіб'ємось, то Господь свідок нам судилося бути разом. Ми починаємо котитися по інерції. І я закриваю Марту своїм тілом, щоб зменшити біль падіння. Біль приземлення несамовитий. Але нам пощастило, що зараз зима. Повсюди сніг. Причому багатосантиметровий.963

– Марто, ти як? Жива? – питаю у дівчини коли трохи підіймаюся над нею. 

– Не знаю. Таке враження що всі кістки переламані, – жартує Марта. 

– Встати можеш? Давай допоможу, – кажу дівчині й встаю першим. Схоже декілька днів я буду кульгавити, бо в мене сильно болить ліва нога. Зі стиснутими зубами стаю на ноги. Й простягаю Марті руку. 

Вона встає, але при цьому трохи хитається. 

– Марто, точно все в порядку? – питаю й беру її під руку.

– Все гаразд. А ти як? – Та нормально. До весілля заживе, – відмахуюся.

 – От і погуляли, – каже Марта й раптом починає сміятися.