19.4

– Про що думаєш? – Орест підходить до мене ззаду, коли я стою на терасі котеджу й дивлюся на зоряне небо. 

– Та так. Ні про що, – відповідаю. 

– Ого. Хіба так можна? 

– Можна, якщо сильно захотіти, – бачу як Орест обходить мене і стає поряд. 

– В мене так не виходить, – Орест ліктями опирається на поруччя тераси й теж підіймає голову вверх. – Чому? Забагато думаєш? 

– Та ні. Просто привиди минулого не дають мені спокою. 

– Тобто? – Знаєш, коли багато років живеш наче в фільмі жахів, то починаєш розуміти, що вони стають твоєю звичайною реальністю, – Орест міцно стискає поруччя. До побіління кісточок пальців. 

– Ти маєш на увазі в'язницю? – не знаю чому та я відчуваю, що зараз не повинна відштовхувати Ореста. Йому потрібно виговоритись. 

– Так. Навіть після декількох років свободи я розумію, що все ще трохи залишаюся там. Інколи минуле нас не відпускає до кінця. Важко зітхає Орест. 

– Так, згодна з тобою. Але якщо постійно жити минулим, то неможливо будувати майбутнє. 

– Неможливо. От і я зруйнував власне майбутнє. Тільки через образи минулого. Я мовчу й роздивляюся сузір'я на небі. 

Мене цього навчила мама. Вона дуже полюбляла кожного вечора сидіти на балконі й вивчати нічне небо. Орест тим часом продовжує: – Кожної ночі я повертаюся туди. Ніби я досі ув'язнений. Але зараз мене мучать кайдани совісті. І це ще гірше. Бо сидів я несправедливо, а все інше.... 

– Мені шкода, що все так сталося. Ну я маю на увазі в'язницю, – тихо відповідаю. 

– Дивно це чути саме від тебе. 

– Чому це? 

– Ну хоча б тому, що все це сталося по вині твого старшого брата, – відповідає Орест з напругою. 

– Я знаю. Й не виправдовую його. Думаю Ренат не мав права підставляти тебе, – кажу обережно. 

– Марто, інколи наші вчинки виправдовують наші дії, – зненацька заявляє Орест. 

– Нічого не розумію. Ти що вважаєш, що Ренат зробив правильно? – витріщаюся на Ореста. 

– Ні, звісно. Але все це він робив заради кохання. Він хотів мою дівчину. Тому зруйнував моє життя. – Ти кажеш про Ярину? 

– Так. Я давно помічав, що Ренат заглядається на неї. Але ніколи не думав, що він переступить кодекс дружби. А воно он як сталося.... 

– Кодекс дружби? – питаю здивовано. 

– Ага. Ми з Ренатом та ще декількома хлопцями уклали договір. З певними правилами. Які не можна порушувати. 

– Ренат виходить порушив, – здогадуюся. 

– Це все дурниці. Головне полягає в тому, що я йому довіряв. Наче брату. До останнього. Навіть коли вже був у в'язниці, – гірко всміхається Орест. 

– Послухай я не знаю до деталей, що у вас тоді сталося. Але я вважаю, що ти молодець. Тому що не здався. Навіть в'язниця не могла тебе зламати, – промовляю. 

Так я ображена на Ореста. Але в деякому сенсі його можна зрозуміти. Він завдавав всім біль тільки тому, що сам наче поранений звір. Десь глибоко в душі я йому співчуваю. 

– Дякую, Марто. Але ти маєш знати одне. Ти ні в чому не винна. Я можливо ніколи не пробачу твоєму братові. Але ти до цього не маєш ніякого стосунку.

– Оресте, вже пізно про щось жаліти. Між нами забагато "але". Справа ж зовсім не в Ренатові. Ти розбив мені серце і тут вже нічого не допоможе, – розумію, що можливо мені не потрібно було так гостро реагувати. 

Та поки що я тільки хочу одного. Повернутися якнайшвидше  до міста.

▪︎▪︎▪︎▪︎▪︎

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ДІЛІТЬСЯ ВАШИМИ ВРАЖЕННЯМИ СТОСОВНО РОЗДІЛУ. ЧЕКАЮ З НЕТЕРПІННЯМ. ПРОШУ ВИБАЧЕННЯ ТИМ КОМУ НЕ ВІДПОВІЛА. НЕ ЗАВЖДИ ВИСТАЧАЄ ЧАСУ. ДЯКУЮ ЗА ПОРОЗУМІННЯ.

І НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО НОВИЙ ГРАФІК ОНОВЛЕНЬ. ДВА РАЗИ НА ДЕНЬ.