18.3

   Наступного ранку прокидаюся від того, що мене хтось сильно штовхає. Відкриваю очі й бачу, що Марта намагається вивільнитися з моїх обіймів. Звісно з моєю статурою і фізичною силою їй важко з цим впоратися. Але як вона старається. Молодець. 

– Відпусти, мене Оресте. Який же ти непохитний наче скала, – нервує. 

– Добре. Я не збираюся тримати тебе силою, – відпускаю дівчину. Вона наче ошпарена зістрибує з ліжка і йде в інший куток кімнати. 

– Справді? А не ти мене сюди силою приволік? І взагалі де ми? – не розуміється Марта. 

– Я не в цьому сенсі. Маю на увазі, що не збираюся домагатися твоєї ласки силою. 

– Оресте, ти що геть здурів? Ми навіщо сюди приїхали? Мене шукатимуть. Невже ти не розумієш?

– Вибач та я не бачив іншого виходу. Ти б все одно продовжувала тікати від мене. Від серйозної розмови. А зараз тут ми тільки удвох. Ніщо і ніхто нам не завадить. Дай мені останній шанс показати тобі, що ти для мене дуже багато значиш, – підходжу до Марти й дивлюся їй у очі. 

Великі й чисті. Немов два глибоких океани. Як я не помічав цього раніше? 

– Знаєш, що? Дай мені відповідь тільки на одне питання, Оресте. Я тобі ставила його раніше. 

– Яке? – починаю тривожитись. 

– Ти мене кохаєш? – знову питає Марта. І бачу, що її обличчя повністю серйозне. 

– Марто, я не знаю чи можна це назвати коханням. Бо вже дуже давно не відчував цього почуття. Але я знаю одне. Що не можу без тебе. Таке відчуття ніби не вистачає повітря. Коли ми з тобою розійшлися мені було дуже погано. Ніби я втратив частинку душі. Тільки на жаль я це пізно зрозумів.... 

– Так пізно, Оресте. Бо я навіть уявити не можу, що тобі потрібно зробити, щоб я тобі пробачила. Та й уявляти не хочу. Через тебе я втратила дитину. Те єдине, що нас з тобою пов'язувало. Зараз її нема. Отже, між нами теж більше нічого нема, – важко промовляє Марта. 

Її підборіддя починає труситися і я помічаю, що вона ледь стримує сльози. 

– Ні, я цього не дозволю. Я зроблю все для того, щоб ти повірила мені. Щоб змогла пробачити. Хочеш на коліна стану? Ти цього хочеш? – питаю з відчаю. Й роблю це. 

Якщо потрібно благатиму її навколішки. Мені це не важко. Та здається це тільки дратує дівчину. 

– Оресте, встань. Що ти робиш? Це що спеціально розіграний спектакль? То ти поганий актор, – кричить Марта. 

– Марто, пробач. Я бачу як тобі боляче, але нічим не можу тобі допомогти. Я не можу дивитися як ти страждаєш. Дай мені шанс, будь ласка, – цілую її пальці й обіймаю Марту за талію. 

   Так я знаю, що поводжуся наче дитина, або жертва обставин. Марта взагалі вважає, що це гра. Але все зовсім не так. Я завжди був гордим. Ніколи ні перед ким не приклонявся. Вважав, що краще померти стоячи... Але Марта єдина людина заради якої я готовий переступити через власні принципи. Якщо справді буде необхідно. Я міцніше обіймаю Марту й чую її схлипування. Вона плаче? Дивлюся на неї знизу вверх. 

Так вона витирає мокре від сліз обличчя. 

– Оресте, я не можу. Як тільки згадаю все що сталося. Занадто велика прірва між нами. Я не зможу тобі пробачити. Тому краще не мучити один одного, – крізь схлипування говорить Марта. 

– Марто, дозволь мені побути з тобою тут. Декілька днів. Якщо тобі буде неприємно і важко обіцяю я відпущу тебе. Прошу, – кажу й відчуваю як у грудях робиться ком. 

– Я не знаю. Мені треба подумати, – Марта різко відривається від мене й вибігає з кімнати.

●●●●●

ЛЮБІ МОЇ ОЧІКУЮ ВАШУ РЕАКЦІЮ. СТОСОВНО РОЗДІЛУ. ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО ДЛЯ АВТОРА. БО ТОДІ Я РОЗУМІЮ ЧИ ВАРТО МЕНІ ПРОДОВЖУВАТИ Й НАДАЛІ  ПРАЦЮВАТИ НАД КНИГАМИ)

●●●●●●