2.2.

– Оресте Яновичу, ось запрошення на вечірку на честь дня народження "Міраї", – моя асистентка Дарина протягує мені яскраво прикрашений папір, де вказано дату і місце проведення свята.
– Дякую. Це все?
– Так, поки що. А ледь не забула. Вам телефонував ваш брат і питав чи будете ви на святковій вечері?
– Якій ще вечері? – дивуюся.
– У вашого батька на наступному тижні день народження. Буде святкова вечеря у колі близьких та рідних.
– Цікаво з якого це часу я став близьким для цієї сім'ї? – питаю сам у себе. Чомусь після того, як я став досить відомим бізнесменом ставлення батька різко до мене змінилося. Десь пів року тому. Тепер він інколи навіть сам почав мені дзвонити й запрошувати у гості.
– То що йому передати? – питає Дарина.
– Нічого. Я сам пізніше з ним зв'яжуся. Можеш йти, – кажу Дарині, а сам відкидаюся на спинку крісла й роздумую.
Мені потрібен план. Якщо я й справді збираюся втілити у життя свою помсту я маю ближче підібратися до сім'ї Рената. І натиснути на найболючіше. 
Саме тому я й попрохав мою асистентку дістати мені ці запрошення. Звісно не без моєї допомоги.
Тому що на цьому заході буде все сімейство Якимових.
Я посміхаюся, тому що моя помста вже близько. І тітка Тамара мене підтримує. 
Вона одразу ж погодилася зі мною. І навіть сказала, що з задоволенням допоможе мені, якщо треба.
Я вимикаю ноутбук, встаю з-за столу і починаю збиратися додому. Вечірка відбувається сьогодні, тому я маю ще встигнути придбати краватку та костюм. 
Маю мати вигляд на всі сто. 
Потираю болюче плече. Ще з часів в'язниці. Хороша пам'ять про минуле життя.
Закриваю двері кабінету на ключ. Коли опиняюся на дворі шукаю свою автівку. Сідаю і їду у найближчий бутик чоловічого одягу.
 

****
   У великому холі готелю "Імперіал" зібралося купа людей. Звісно тільки вершки суспільства. Гарно розодягнені жінки та їхні не менш імпозантні супутники. Та всіх їх об'єднує єдина риса – лицемірство.
Жоден з них не прийшов сюди просто так. Всі вони хочуть подивитися на падіння іншого.
Бачу двох дівчат. Років двадцяти. Вони говорять між собою, а потім починають сміятися. Цей сміх. Навіть він у них не природній.
Все фальш. 
Роздивляюся гостей свята. Але поки що серед них не бачу Якимових.
Хтось легко штовхає мене у спину. Я повертаюся й бачу досить ефектну брюнетку.
Довгі ноги та пишні груди. Сукня прикриває тільки інтимні місця. Все інше майже оголено.
– Ой, вибачте. Я ненароком, – каже дівчина. Голос у неї приємний та низький.
– Все нормально. Навіть приємно, коли тебе торкається така жінка, – відповідаю та всміхаюся.
– Я буду тут неподалік. Якщо хочеш можемо усамітнитися. Мій столик он там, – показує дівчина убік маленьких столиків зі стільцями.
– Буду мати на увазі, – киваю дівчині. Вона йде у сторону вбиральні.
Що ж розвага на сьогоднішній вечір мені забезпечена.
Краєм ока бачу, що прибули нові гості. Я обертаюся й дивлюся прямо на них. 
Ну нарешті. Все сімейство у зборі.
Ренат з Яриною йдуть під руку. Якимов теж у супроводі високої та худої блондинки. 
Поводять себе наче два павліна.
Але раптом поряд з ними помічаю ще одну дівчину. Доволі симпатичну. З густим, довгим каштановим волоссям та очима бірюзового кольору. Вона середнього зросту. Не худа, але й не товста. Якщо придивитися до неї уважніше, то можна сказати, що фігура у неї хороша.
Сукня дівчини довга. Майже до підлоги. Дуже насиченого синього кольору. Хоча їй пасує.
Хто вона? Не можу зрозуміти.
Схоже якась їхня родичка. Бо вона всюди ходить за Якимовим.
Я проштовхуюсь серед натовпу. Чомусь вона мене зацікавила. Хоча вона не мій типаж. Підходжу трохи ближче, щоб роздивитися дівчину краще. 
Вона стоїть одна. Тепер біля неї нікого не має. Йду до дівчини. Можливо вона поділиться деякою корисною інформацією щодо цієї сімейки.