31

Жасмин

Після майже двох годин галасливої, неймовірно теплої, проте все ж виснажливої сімейної вечері, де тости за повернення Аміни чергувалися з нескінченними розповідями батьків про бізнес та політику, ми втрьох непомітно вирішили дезертувати.

Стара дерев’яна альтанка в глибині дідусевого саду, густо оповита пожовклим диким виноградом, завжди була нашою улюбленою схованкою. Сюди не долітало яскраве світло з вікон вітальні, лише кілька тьмяних садових ліхтарів м’яко вихоплювали з темряви різьблені дерев’яні лави та невеликий столик. Повітря тут пахло вогкою землею, опалим листям і тим самим димом від каміна, створюючи ту неповторну і меланхолійну осінню атмосферу, в якій хотілося просто мовчати й думати про вічне.

Проте мовчати нам, звісно ж, ніхто не дав.

— Ні, ви просто не уявляєте! — Аміна, загорнувшись із головою у великий картатий плед, який Матвій притягнув із будинку, емоційно розмахувала келихом із червоним вином. — Італійці, звичайно, красиві, як античні боги. Вони вміють носити костюми так, ніби народилися в них. Але їхня емоційність... Боже, вони ж кричать навіть тоді, коли просто запитують, котра година! Я за ці роки так втомилася від цього їхнього «mamma mia» з будь-якого приводу, що просто мріяла почути наш рідний, сухий і безжальний київський сарказм!

Я тихо розсміялася, підтягуючи коліна до грудей і гріючи змерзлі пальці об гаряче горнятко з трав’яним чаєм.

— Тобто ти хочеш сказати, що летіла через половину Європи тільки заради того, щоб послухати, як твій брат бурчить через неправильно запарковані машини? — піддражнила я, скоса глянувши на Матвія.

Він сидів навпроти нас, вільно розкинувши довгі ноги й спершись потилицею на дерев’яну опору альтанки. На ньому була якась чорна спортивна куртка, капюшон якої він недбало накинув на голову, ховаючись від різкого вітру. У напівтемряві його обличчя здавалося висіченим із каменю. Однак куточки губ зрадливо тремтіли в усмішці. У руках він ліниво крутив низьку склянку з віскі на два пальці.

— Я не бурчу, — озвався Матвій своїм низьким басом, не відкриваючи очей. — Я констатую порушення просторової логіки. Але мені дуже приємно, сестричко, що мій інтелект ти цінуєш вище за італійські вилиці.

— Твій інтелект я ціную лише тоді, коли ти мовчки оплачуєш мій шопінг, братику, — Аміна показала йому язика і, переможно хильнула вина. А потім її погляд, іскристий і до біса проникливий, як у їхньої бабусі Мелісси, зупинився на мені. — Отже... поки я страждала над драпіруванням шовку, у вас тут, я дивлюся, розгорнулися справжні шекспірівські пристрасті.

Мої плечі мимоволі напружилися. Я відчула, як Матвій перестав крутити склянку, хоча й далі сидів із заплющеними очима.

— Ніяких пристрастей, Амі, — рівно відповіла я, роблячи ковток чаю, який раптом здався позбавленим смаку. — Просто робота. Бага-ато роботи. Лейбл запускає новий сезон, у тата нові клієнти. Усе як завжди.

— О, так, «як завжди», — Аміна скептично примружилася, нахиляючись ближче. Її голос стих до змовницького шепоту. — Тільки чомусь Матвій останній тиждень ходив такий, ніби планує серійне вбивство, а ти сидиш із такими очима, ніби чекаєш, що твій телефон от-от вибухне. Не тримайте мене за дурепу! Я вас обох знаю з пісочниці, а когось ще навіть і раніше! То що я пропустила, крім того, що Жазі вляпалася в роман із головним активом лейблу?

— Вона не вляпалася, — раптом жорстко, без жодної тіні жарту обірвав її Матвій. Він розплющив очі й важким, темним поглядом подивився на свою сестру. — Вона просто виконує свої обов’язки логістки. Займається… благодійністю. Рятує музичних інвалідів від їхньої ж власної некомпетентності. Правда, Жас?

Слова вдарили, як куля. У них не було прямої образи, проте цей крижаний сарказм, за яким ховався відвертий, палючий біль, змусив моє серце болісно стиснутися. Я знала, що він усе ще злиться через того Святослава, як би сильно Гонгадзе цього не приховував.

— Дуже смішно, Матвію, — тихо, майже з відчаєм відповіла я, дивлячись у свою чашку. — Я просто намагаюся робити свою роботу. І так, іноді це буває складно, коли люди... надто емоційні й непередбачувані.

— Ага. Ду-у-уже складно, — протягнув він у відповідь, повільно підносячи склянку з віскі до губ. Лід тихо дзенькнув об кришталь, щойно він зробив великий, нервовий ковток бурштинової рідини.

Його зневажливий тон знову вколов мою гордість, від чого всередині спалахнуло дитяче, але таке гостре бажання довести йому, що він помиляється. Що Свят не такий егоїстичний монстр, яким Матвій його малює.

— Ти, до речі, дуже погано думаєш про Свята, — випалила я, раптом піднявши підборіддя з якоюсь наївною гордістю. — Він далеко не такий бездушний маніпулятор. Уявляєш, він навіть надіслав мені величезний букет із моїми улюбленими осінніми жоржинами на знак вибачення!

Я сказала це з переможною інтонацією, очікуючи побачити на обличчі Матвія хоча б тінь здивування або каяття за свої різкі судження. Втім реакція перевершила всі можливі очікування.

Тієї самої секунди, коли слово «жоржини» злетіло з моїх губ, Матвій саме робив черговий ковток віскі. Його очі раптом шоковано округлилися. Він різко, конвульсивно вдихнув повітря разом із міцним алкоголем і... подавився.

Алкоголь пішов не в те горло з такою силою, що Матвій ледь не виплюнув усе прямо перед собою. Склянка в його руках небезпечно хитнулася, розплескавши кілька крапель на ідеально чисті джинси. Непохитний Матвій раптом зігнувся навпіл, заходячись важким, задушливим кашлем. Він бив себе вільним кулаком у широкі груди, намагаючись відновити дихання, поки його обличчя стрімко наливалося густою фарбою, а на очах виступили сльози.