30

Жасмин

Святослав не виходив на зв’язок вже другий день. І ця тиша була не просто дивною — вона дзвеніла у вухах, наче обірвана струна…

Після того вечора, мій телефон перетворився на шматок мертвого пластику. Жодного повідомлення. Жодного пропущеного дзвінка. Жодного банального смайлика!

Моя внутрішня аналітикиня намагалася зберігати крижаний спокій, вибудовуючи логічні ланцюжки: творчий процес, виснаження після студії, раптові репетиції... Проте ця ідеально вибудувана захисна стіна розсипалася на порох щоразу, коли я машинально відкривала стрічку в соцмережах. Його профіль світився зеленим вогником онлайну практично постійно. Ба більше, Святослав безперебійно постив сторіз! Ось відео з якогось закритого бару, чи клуба — приглушене неонове світло, голосний сміх, важкі біти й чиїсь жіночі руки з яскравим манікюром, що грайливо цокалися з його келихом віскі. Ось ранкове селфі зі студії, де він сонно мружиться в камеру, підписане пафосним: «Ніч без сну, але музика того варта».

Кожна така публікація була як голка під ніготь. Він мав час знімати відео. Мав час монтувати їх, накладати фільтри, відповідати на коментарі фанаток. А на те, щоб написати мені два слова — бодай просте «я живий» — у нього часу не знайшлося.

Зізнатися чесно, це було до нестерпності, навіть фізично неприємно. Він просто відверто та демонстративно ігнорував мене, змушуючи варитися в цьому токсичному бульйоні з сумнівів та очікувань, натомість виставляючи на показ своє яскраве, насичене життя, у якому, як виявилося, для мене не було місця.

Був пізній четвер. Важкий та виснажливий день в охоронній агенції батька нарешті добіг кінця, висмоктавши з мене останні краплі енергії. Я лежала на своєму ліжку, не маючи сил навіть перевдягнутися в домашнє, обійнявши подушку, і похмуро свердлила поглядом стелю, намагаючись заборонити собі всоте перевіряти його сторінку.

Втім тишу нашого будинку раптом розірвав гучний, напрочуд бадьорий голос Анни:

— Жасмин! Камеліє! Ану, красуні мої, підіймайтеся і швидко одягайтеся!

Я різко підскочила на ліжку. Голос Анюти звучав так, ніби вона щойно виграла «Ґреммі»[1] — з тією специфічною, збудженою дзвінкістю, яка завжди віщувала масштабні й не завжди бажані соціальні активності.

Вийшовши в широкий, залитий м’яким світлом бра коридор другого поверху, я зіткнулася з Камелією. Молодша сестра стояла посеред коридору, все ще у своїй шкільній формі: зім’ята біла блузка, краватка набік і рюкзак, який вона, очевидно, просто не встигла ще донести до своєї кімнати. Її темні брови були зведені на переніссі в крайньому ступені підліткового нерозуміння.

— Куди це нам треба вже збиратися так пізно? — невдоволено пробурмотіла вона, важко зітхаючи. — Я тільки-но зі школи приповзла, мені ще три контурні карти з географії малювати!

— Я те ж саме хотіла запитати у тебе, сестричко, — я зітхнула, втомлено посміхаючись і спираючись плечем на одвірок. — Здається, наші плани на тихий вечір після важкого робочого дня щойно були жорстоко анульовані.

— Дівчатка, не розводимо театр! — раптом пролунав голос Анни зовсім поруч. — Просто відкривайте шафи і вдягайте щось пристойне.

Вона виринула зі своєї спальні, вже повністю одягнена і зібрана. На ній була проста, але до біса розкішна сукня кольору темної вишні з відкритими плечима, яка ідеально підкреслювала її фігуру. Волосся було зібране в бездоганну високу зачіску, а очі сяяли тим самим хитрим, інтригуючим блиском, від якого мені зазвичай ставало ніяково. Вона явно почула нашу коротку та спантеличену розмову з Камі й тепер насолоджувалася ефектом несподіванки.

— Ми їдемо в гості, — урочисто оголосила Анна, застібаючи на зап’ясті тонкий золотий годинник і поправляючи виріз сукні. Вона кинула на мене швидкий, дуже уважний погляд, оцінюючи мій зім’ятий вигляд і, напевно, помітивши синці під очима. — Нас там чекає якийсь грандіозний сюрприз. Ваш татко вже чекає в машині. Тому збирайтеся скоріше, у вас рівно двадцять хвилин!

— В гості? До кого? О такій годині? Ах! — втомлено простогнала Камелія явно від небажання кудись їхати, посміхатися чужим людям і вдавати, що все чудово.

— Донечко, зараз тільки п’ята вечора, — ніжно відповіла Анна, посміхнувшись малій.

— І що? Я хотіла бути тюленем в кімнаті, а не їхати куд… куди ми їдемо, м?

Однак Анна лише загадково, по-лисячому примружилася, піднесла вказівний палець до губ із бездоганною вишневою помадою в тон сукні і, не сказавши більше ні слова, граційно попрямувала до сходів, залишаючи за собою шлейф дорогих парфумів.

Чорт. Якщо Анна Ель-Хаддад вмикає режим «секретність» і одягає свою улюблену вечірню сукню, значить, відкрутитися від цієї поїздки буде складніше, ніж зламати сервери Пентагону.

— Пішли вже, Камеліє. Обіцяю, я допоможу потім тобі з тими картами, — усміхнулась, підморгнувши сестрі.

— Правда?! — радісно перепитала вона.

— Правда, правда.

Я важко зітхнула, розвернулася на п’ятах і попленталася до своєї шафи, гарячково міркуючи, що вдягнути, щоб виглядати достатньо пристойно для «сюрпризу», але водночас не витрачати на це жодної зайвої краплі енергії, якої в мене сьогодні просто не було. Хоча… ні! Сірою мишею я не хотіла з’являтись на публіці.. моя гордість не дозволяла цьому статись ніколи!