29

Жасмин

Ми зі Святославом стояли посеред осінньої алеї. Мій ідеальний вечір. Гарячий глінтвейн грів долоні. У повітрі пахло опалим листям і його солодким парфумом.

Свят щойно ніжно цілував мої замерзлі пальці, сховавши їх у кишені своєї куртки. Я мала б бути на сьомому небі від щастя, насолоджуючись цим довгоочікуваним побаченням. Але замість цього мій неспокійний мозок знову і знову повертався до тієї густої, незрозумілої напруги, яка зависла між мною та Матвієм після його раптового ранкового візиту. Тому, коли екран смартфона в моїй кишені ледь відчутно завібрував, я мимоволі висмикнула руку з обіймів Свята і потягнулася до телефону.

На екрані світилося нове повідомлення від Гонгадзе.

Матвій: Напиши мені, коли в тебе там закінчиться твоє побачення. Відвезу тебе додому. Ну… і якщо треба, то соловейка теж можу підкинути. Але тільки якщо він зі своєю кліткою гуляє. А ні, — то нехай на самокаті їде.

Я тихо, не втримавшись, хихикнула, закотивши очі. Боже, Матвій і тут у своєму репертуарі. Навіть після всіх тих багатослівних поглядів біля озера, він примудрявся залишатися тим самим нестерпним та буркотливим другом, який вічно намагався контролювати мою логістику.

Його турбота, загорнута в густий шар сарказму, раптом здалася такою рідною і звичною, що на душі стало тепло. Я швидко відкрила клавіатуру, збираючись відписати йому щось настільки ж колюче про те, що мій «соловейко» цілком здатний викликати таксі преміумкласу самостійно.

— Кому ти пишеш?

Цей голос пролунав над самою моєю маківкою так різко й несподівано, що я здригнулася всім тілом. Палець схибив, так і не натиснувши «відправити». Я інстинктивно, наче спіймана на гарячому школярка, заблокувала екран.

— Та нікому, — я підняла голову, поспіхом натягуючи на обличчя свою найбезтурботнішу, хоча й трохи нервову усмішку. — Просто.. спам по роботі. Батько знову нагадує перевірити сигналізацію у нашому робочому чаті.

Проте Святослав не усміхався у відповідь. Від того розслабленого, закоханого хлопця, який ще хвилину тому шепотів мені на вухо компліменти, не залишилося й сліду. Він стояв навпроти і свердлив мене таким гострим і важким поглядом, що повітря навколо раптом здалося розрідженим. У його смоляних очах не було ані краплі довіри. Лише жорстка та холодна вимога правди.

— Ну! — сухо кинув він, і кожне слово падало так, немов шматок льоду за комір. — Я довго ще чекатиму відповідь на своє питання? Кому. Ти. Пишеш?

Ого… Я мимоволі зробила півкроку назад. Це було дуже холодно. Ду-у-уже. Здається, я навіть від батька, коли в підлітковому віці робила якісь катастрофічні дурниці, ніколи не чула такого металевого тону. Мій внутрішній аналітик мав би забити на сполох, проте серце, засліплене цим чоловіком, гарячково шукало йому виправдання. Він просто ревнує. Це від почуттів. Він емоційний...

— Чому ти так зі мною розмовляєш? — я спробувала втримати свої кордони, впевнено звівши брови. — Що за контроль, Святе? Ми ж просто гуляємо.

— Контроль? — він роздратовано хмикнув, і в цьому звуці було стільки зневаги, що мої щоки спалахнули. — Тобто ти приїхала до мене на побачення, я скасував заради тебе студійний час, а ти стоїш і пів години нервово комусь написуєш та постійно перевіряєш свій довбаний телефон? І я маю це просто терпіти й усміхатися?

— Це було не пів години, а лише хвилина, і я...

— Це не мало бути взагалі, Жасмин! Це просто некрасиво стосовно мене!

Святослав миттєво нахмурився. Риси його ідеального обличчя загострилися, а очі потемніли настільки неприродно, що мені на секунду стало по-справжньому моторошно. Він різким, рвучким рухом й зі злістю жбурнув свій стаканчик із недопитим глінтвейном у найближчий сміттєвий бак. Пластик лунко вдарився об метал.

Від цього різкого звуку я здригнулася. І мене миттєво накрило відчуттям провини. Він мав рацію — я справді відволіклася. Я зіпсувала наш ідеальний вечір своїми дурними жартами з Матвієм..

— Що з тобою? — вже зовсім інакше, обережно й м’яко запитала я, роблячи крок до нього і зазираючи в його зле обличчя. Мені хотілося торкнутися його руки, заспокоїти, хоча десь глибоко я також і боялась це зробити.

— Що зі мною? Жасмин, ти взагалі в собі? — крикнув Святослав, відсахуючись від мене, ніби мій дотик міг його обпекти, та стиснув губи в одну тонку лінію. — У тебе від мене таємниці прямо на нашому ж побаченні, ти робиш із мене дурня, і я ще винен?!

— Я зовсім нічого не сказала про те, що ти винен. Святе, послухай...

— Але ти приховуєш, із ким листуєшся! — він різко перебив мене, його голос дзвенів від погано прихованої люті, що маскувалася під гірку образу. А потім раптом завмер. Його очі звузилися, а на губах з’явилася та сама, хижа, розуміюча усмішка, від якої мені стало ніяково. — А... Я знаю з ким. Точно! Як я міг одразу не зрозуміти?

— Про що ти взагалі? — я розгублено похитала головою, відчуваючи, як земля повільно вислизає з-під ніг.

— Цей пан фінансист, так? — Свят зухвало хмикнув, втім ця посмішка не мала нічого спільного з радістю. Це була чиста, концентрована отрута. — Ти з ним пишешся. Як його там? Клятий Матвій. Навіть тут він намагається забрати тебе в мене.