28

Жасмин

Я відпила ще трохи капучино, відчуваючи, як гарячий напій зігріває зсередини, але насправді мене куди більше гріло те, що відбувалося поруч.

Я скоса, з-під напівопущених вій, спостерігала за Матвієм. Зазвичай непробивний, холоднокровний фінансовий директор, який міг поглядом змусити підрядників знизити ціну на тридцять відсотків, зараз відверто і безсоромно нервував. Він стискав дерев’яні бильця пірса так сильно, що його кісточки побіліли, а поглядом буквально свердлив туманну гладь озера, ніби намагався розгледіти там відповіді на всі питання Всесвіту. Але найцікавішим було інше: на його міцній шиї, трохи вище коміра худі, чітко проступали хаотичні червоні плями. Мій найкращий друг просто закипав зсередини. І, чорт забирай, мені шалено подобалося мати над ним таку владу.

Я повільно повернулася до нього, спираючись спиною на бильця, і злегка схилила голову набік.

— Ти хочеш мені щось сказати, Гонгадзе? — грайливо, ледь розтягуючи слова, запитала я.

Матвій різко видихнув, ніби я щойно пробила греблю його самоконтролю. Він повернув до мене голову, і в його очах билася така кумедна суміш роздратування, відчаю і прихованої ніжності, що я ледь не розсміялася вголос.

— Окей... слухай, Жазі. Я чесно тримався, але я більше не витягую, — він провів вільною рукою по волоссю, остаточно перетворюючи свою зачіску на художній хаос. — Я не можу називати твого соловейка просто на ім’я. Я фізично не можу цього робити! Святослав — це занадто благородно, розумієш? Це ім’я для якогось князя Київської Русі. Історична велич! Масштаб! Проте твій Святик точно не воїн, і він точно не з тих, хто каже «Іду на Ви» [1]. Він швидше з тих, хто каже «Іду писати сумну пісеньку про те, як мене не зрозуміли».

Я пирхнула, ледь не вдавившись кавою, і тихо, щиро засміялася, навіть не намагаючись приховати свого задоволення від цієї тиради.

— Боже, що за історичні екскурси з самого ранку? Ти перечитався свої енциклопедії перед сном? Чи це в тебе від недосипу прокинувся внутрішній Грушевський[2]?

Матвій не відступив. Навпаки, він розвернувся до мене всім корпусом, дивлячись на моє усміхнене обличчя з таким прихованим глузуванням, що мій сміх миттєво стих, перетворившись на легке, лоскотливе хвилювання внизу живота.

— Я знаю, що обіцяв тобі, — його голос став нижчим, вібруючим, і він зробив паузу, ніби зважуючи кожне слово. — Я клявся, що ніколи більше і слова не скажу про цього... про цього півня. Я пам’ятаю про свою обіцянку. Втім…

Матвій трішки зам’явся, відводячи погляд і знову розглядаючи краєвиди озера, немов шукав там юридичну лазівку в нашому договорі. Червоні плями на його шиї стали ще яскравішими, видаючи його шалену ревність, яку він так відчайдушно намагався замаскувати під жарти.

— Втім що? — перепитала я та підвела брови, насолоджуючись цим моментом.

— Можна, я буду його обзивати бодай подумки? Або... або хоча б іноді вголос? Трішечки. В рамках допустимої похибки.

— Ні, — безапеляційно, проте з абсолютно несерйозною усмішкою відрізала я.

Матвій трагічно зітхнув, зсунувши брови. Він нахилився до мене ближче, спираючись рукою на бильця поруч із моїм стегном. Його близькість знову вдарила по моїх рецепторах густим ароматом кави та чоловічого парфуму.

— Окей... А якщо ми підемо на компроміс? Що, якщо я буду просто ласкаво-пестливо називати його приємними синонімами, які ідеально описують його особистість? Виключно літературна мова!

— Наприклад? — я демонстративно закотила очі, але куточки моїх губ зрадливо поповзли вгору. Знаючи Матвія, його впертість могла змагатися лише з його словниковим запасом. Він ніколи не вгомониться, поки не залишить останнє слово за собою.

Він удав, що дуже серйозно задумався. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на губах, і на дні його горіхових очей спалахнула та сама небезпечна, гаряча іскра, від якої моє дихання знову збилося з ритму. Але голос залишався показушно-наївним:

— Ну... Йолоп? Дебільчик? Недоумок з писклявим голосочком?

Я розреготалася, прикривши рот долонею, відчуваючи, як від цього щирого сміху зникають останні залишки мого ранкового стресу. Поруч із ним було так легко. Так неймовірно, до неможливості легко.

— Ти цього набрався від мого тата? — крізь сміх запитала я, згадуючи, як батько зазвичай коментував новини по телевізору, коли думав, що ми з Камелією не чуємо.

Матвій теж усміхнувся. Його обличчя розслабилося, червоні плями на шиї почали зникати, а в погляді розлилося таке глибоке тепло, що мені захотілося просто потонути в ньому. Він ледь нахилив голову, скорочуючи між нами відстань до небезпечного мінімуму.

— Трішечки, — напівшепотом зізнався він, дивлячись мені просто в очі. Його губи опинилися так близько, що я відчувала його подих на своїй шкірі. — Мені шалено подобається, як дядько Амір так філігранно підбирає цензурні слова, аби виразити всю свою абсолютну нецензурність. Я беру з нього приклад, Жазі. Треную витримку.

Я завмерла. Він казав про тата, він сміявся з мого співака, але його очі, темні й бездонні, зараз кричали зовсім про інше.

Вони кричали про те, чого йому насправді вартувала ця витримка — стояти ось так, за кілька сантиметрів від моїх губ, жартувати про компроміси та тримати свої руки в кишенях, замість того, щоб зробити те, чого ми обоє, здається, зараз хотіли найбільше у світі. Чекайте… ми??