26

Жасмин

Ранкове сонце м’яко пробивалося крізь нещільно засунуті штори, заливаючи мою спальню теплим золотавим світлом. Я ліниво потопала у своїх подушках, одягнена лише в тонку шовкову піжаму, і з напівзаплющеними очима слухала нескінченний потік голосових повідомлень від Аміни. Вона вкотре натхненно скаржилася на свого міланського професора дизайну, який знову безжально забракував її ескізи.

— Жазі, клянуся, цей старий тиран просто харчується моїми сльозами! — лунав із динаміка її обурений шепіт, що переривався хрускотом якогось круасана. — Не викладач, а прокляття ходяче, їй-богу! Він сказав, що в моїй колекції не вистачає «драми». Драми йому, бляха, не вистачає! Та якби він знав, що коїться в нашому житті…

Я ледь помітно всміхнулася, набираючи їй чергову заспокійливу відповідь і паралельно намагаючись вгамувати власну «драму».

Проте раптом двері моєї кімнати різко, без жодного натяку на стук, полетіли в інший бік.

— Жасмин! — голосно, наче сирена, заволала Камелія, влітаючи всередину.

Я ледь не випустила телефон із рук. Моя молодша сестра виглядала як кумедна клумба на ніжках: вона ледве утримувала в руках гігантський, неймовірно розкішний букет, за яким майже не було видно її личка. Листя шелестіло, а кімнату миттєво наповнив глибокий і пряний аромат осені з тонкими нотками мускусу.

— Жа-а-ас, диви, що в мене в рука-а-ах! — протягнула вона, театрально стогнучи від ваги квітів.

— Здається, квіти, — я сіла, підтягуючи ковдру до грудей, і не змогла стримати щирої та захопленої усмішки.

Букет був справжнім витвором мистецтва: багато соковитих багряних жоржин, теракотові кущові троянди, що нагадували колір стиглого персика, густі гілочки гіперікума й розлоге листя папороті. Це була не просто експозиція осені, це був кричущо дорогий і продуманий жест.

— Вгадала, хитрюга, — Камелія закотила очі, переступаючи з ноги на ногу. — А знаєш, кому ця краса?

— Можливо, тато мамі придбав? — припустила я, схиливши голову набік. — Не знаю. Вона вчора скаржилася на відсутність затишку у вітальні.

— Ні, дурко! Тобі! — переможно вигукнула мала.

— Мені?! — я голосно скрикнула, широко розплющивши очі. Серце миттєво зробило сальто, а залишки сну вивітрилися з голови, як дим.

— Угу, — сестра підійшла впритул до ліжка, обережно звалюючи цей запашний оберемок мені на коліна. З-поміж багряних бутонів вона витягла двома пальцями крихітний, але вишуканий конвертик із цупкого крафтового паперу. — Кур’єр біля воріт сказав: «Особиста доставка для Жасмин Ель-Хаддад». І знаєш що? Тепер ти мені винна бажання до кінця місяця! Бо тобі фантастично пощастило, що я якраз вибігла рятувати свій велосипед від можливого дощу й перехопила хлопця з доставки. Уявляєш, що було б, якби цей віник першим зустрів тато? Допит був би гарантований усім!

Я обережно, ледве дихаючи, забрала з її рук записку. Мої пальці зрадливо тремтіли. Десь глибоко в душі, я очікувала побачити там довгу, поетичну сповідь від Свята, продовження його чергових повідомлень. Або хоча б його фірмовий, розмашистий підпис. Але на маленькому клаптику паперу, надруковані від принтера, були лише два слова: «Пробач мені».

Я завмерла. У грудях стало гаряче й тісно. Звісно, це був Свят. Хто ж іще? Він досі почував себе винним, і ось він — його розкішний, кінематографічний жест, щоб остаточно розтопити мою образу після вчорашнього інциденту. Або може це був… Матвій? Ні, маячня! Матвій ніколи б не надіслав мені такий пафосний, кричущий букет. Матвій би просто приніс коробку моєї улюбленої піци, чи будь-якого іншого фастфуду, й мовчки поклав би поруч. Це точно Свят.

— Ну і кому ти там маєш пробачити? — тихо й дуже хитро засміялася Камелія, плюхаючись животом на моє ліжко й підпираючи підборіддя долонями. Її карі очі блищали від дитячої цікавості.

— Я… я не знаю… — пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки починають нещадно палати червоним. Я поспіхом сховала записку під ковдру, немов вона могла обпекти.

— О-ох, Жасми-инко-о, — вона різко присунулася ближче, вдивляючись у моє обличчя з виглядом досвідченого детектива. — Прям цілий табун хлопців за тобою бігає, що ти не знаєш, хто з них накосячив? Може, тобі допомогти розібратися? Що, якщо це той твій красень зі студії... як його... Свя...

— Дівчата, ви тут?

Глибокий та авторитетний голос батька, який раптом пролунав із коридору, вдарив по моїх нервах гірше за електрошок. Двері рипнули, відчиняючись ширше, і на порозі з’явилася висока фігура, одягнена в домашнє худі, з незмінним горнятком міцної кави в руці.

Чорт!!!

Тато завмер на порозі, так і не зробивши кроку всередину. Його погляд, натренований роками роботи в службі безпеки помічати будь-яку підозрілу деталь у радіусі кілометра, миттєво прикипів до гігантського багряного букета на моїх колінах. Від чого його густі брови повільно поповзли вгору, а кавове горнятко в його руці загрозливо нахилилося.

— Це що за філія ботанічного саду в нашому будинку? — його низький голос прозвучав напрочуд спокійно, але від цього спокою по моїй спині пробіг табун сиріт.

Він перевів свій фірмовий, пронизливий погляд на мене. Я інстинктивно втиснулася в подушки, намагаючись непомітно натягнути ковдру вище і приховати записку, яку все ще судомно стискала в кулаці. Серце гупало в горлі так гучно, що я боялася, чи не чує він його стукоту.