24

Жасмин

Я ще раз усміхнулася батькові, побажала їм усім удачі й попрямувала до важких штор, за якими ховалися двері з товстого матового скла.

Щойно я відчинила їх і переступила поріг, звуки галасливої гри в покер миттєво відрізало. Більярдна зала була занурена в густу, інтимну напівтемряву, що пахла крейдою та дорогою деревиною. Єдиним яскравим джерелом світла були три масивні зелені лампи, що низько звисали над великим столом у центрі кімнати. А на фоні, десь із плазми в іншому кутку, дуже емоційно бубонів коментатор — здається, йшов якийсь напружений футбольний матч.

Але моя увага була прикута зовсім не до екрана.

Матвій був там. Один. Він стояв до мене спиною, схилившись над столом і прицілюючись для удару. Замість звичного ідеального піджака чи ділової сорочки, в яких я звикла крадькома бачити його останнім часом в офісі батька, на ньому була проста, базова чорна футболка. І, Боже... мій мозок миттєво забув усе, що знав.

Тонка темна тканина настільки безсоромно облягала його спину, що я могла прослідкувати, як перекочуються м’язи під нею. Коли він відвів праву руку з києм назад, готуючись до удару, тканина натягнулася на його широких плечах, а на міцних передпліччях, покритих легкою засмагою та ледь помітною сіткою вен, рельєфно проступив кожен м’яз.

Пролунав глухий, ідеально вивірений стукіт куль. Одна з них зі свистом влетіла в лузу, а біла плавно відкотилася на ідеальну позицію для наступного удару.

Матвій повільно випростався, граційно перехопив кий однією рукою, а іншою звично, середнім пальцем, поправив свої круглі окуляри. Він почав методично натирати кінчик кия синьою крейдою, все ще не помічаючи моєї присутності, ніби він був десь дуже глибоко у своїх думках.

Його профіль у тьмяному світлі виглядав хижим і зосередженим: щелепи міцно стиснуті, а темно-каштанове, злегка розкуйовджене волосся недбало спадало на лоб. Від цього видовища в мене перехопило подих… Чому я справді, ніколи раніше не помічала, який він... великий? Який він небезпечно привабливий, коли знімає з себе цю маску нудного фінансиста?

— Чула, ти залишив еліту українського бізнесу без кишенькових грошей, — трохи хрипко промовила я, порушуючи тишу зали.

Матвій завмер, і його рука з крейдою зупинилася в повітрі.

Секунду він стояв нерухомо, а потім повільно, дуже повільно повернув голову в мій бік. І тієї ж миті температура в кімнаті, здавалося, впала на кілька градусів, а потім різко злетіла до температури кипіння.

Його горіхові очі просканували мене з ніг до голови. Повільно. Оцінююче. Він затримав погляд на моєму розкуйовдженому від вітру (і не тільки) волоссі, потім спустився до шиї, і, нарешті, його очі вп’ялися в мої губи. Ті самі губи, з яких я пів години тому відчайдушно намагалася стерти сліди чужих поцілунків.

Жовна на його вилицях миттєво сіпнулися, видаючи глуху, внутрішню напругу, хоча поза залишалася оманливо розслабленою. Він плавно відклав синю крейду на дерев’яний бортик столу і, схрестивши пальці, сперся на кий обома руками.

— Вони самі винні, — сухо й тихо кинув Матвій, що мені здалось, я його майже не чула через цей матч. — Грали надто передбачувано. А я не люблю, коли все лежить на поверхні. Мені стає нудно.

Я зробила крок уперед. Мій внутрішній голос кричав тікати з цієї кімнати, втім тіло інстинктивно втягувалося в цю небезпечну гру, підкоряючись якійсь невидимій, нездоланній гравітації.

— Тато сказав, що ти рахуєш карти швидше, ніж він встигає кліпати.

— Твій тато дуже емоційний гравець, — знову байдуже відповів він, не відриваючи від мене свого темного погляду і продовжуючи спиратися на той клятий кий, наче на єдину перепону між нами. — Він вірить в удачу. А я вірю в реальність. І в те, що кожен, навіть найкращий блеф, завжди залишає сліди.

Я зупинилася прямо перед ним. Занадто близько для друзів, які тижнями мовчали, відгородившись одне від одного стіною з холодних електронних листів і таблиць. Занадто близько для того, щоб моє серце могло зберегти нормальний ритм.

Футбольний коментатор на фоні радісно й істерично закричав про небезпечний момент, втім для мене зараз існувало лише це важке, наелектризоване повітря між нами, яке можна було пити замість алкоголю.

Від Матвія пахло запаморочливо: дорогий, терпкий парфум із нотками кедра, свіжість гелю і той самий ледь вловимий, брутальний запах сигарного диму із сусідньої кімнати. І ця суміш дурманила розум сильніше за будь-що інше...

Я задерла голову, змушуючи себе подивитися йому в очі. У них більше не було тієї льодяної, чи ділової відстороненості, якою він катував мене в переписках. Там вирував справжній шторм. Матвій точно не очікував зустріти мене тут. Але тікати чи ховати очі тепер було нікуди. Це ніколи не входило до його принципів.

— І який же блеф ти бачиш зараз? — запитала я та не впізнала власного голосу. Замість впевненої інтонації дорослої дівчини, він прозвучав тихо, хрипко, розливаючись у просторі як відвертий виклик.

Матвій схилив голову набік, розглядаючи мене як складно, проте цікаву головоломку. І раптом зробив ще один, повільний пів кроку уперед, порушуючи залишки мого особистого простору, та нахилився так близько, що його губи опинилися в небезпечній, просто катастрофічній близькості від моєї скроні.