23

Жасмин

Тато: Сонечко, я випадково забув документи, які мав сьогодні віддати Георгу. Будь ласка, якщо тобі буде не складно, привези мені їх у більярдну. Вони на столі в моєму кабінеті. Така зелена тека, здається. У будь-якому разі, якщо не знайдеш — дзвякни мені. Люблю тебе!!

Я прочитала текст і, ледь стримуючи усмішку, закотила очі, блокуючи екран. Ну звісно, він забув! Грізний бос охоронної агенції, людина, яка тримає в голові сотні паролів і протоколів безпеки, перетворювався на абсолютно захопленого підлітка, щойно справа доходила до їхніх чоловічих розваг із Георгом. Тато був у такій ейфорії від передчуття, що сьогодні нарешті обіграє свого найкращого друга в покер, що просто фізично не міг думати про якусь там нудну теку.

І взагалі, навіщо їм обговорювати робочі документи під час законного відпочинку з віскі та сигарами?

— Жасмин? — глибокий голос Святослава вирвав мене з роздумів.

Я підняла погляд. Він сидів на протилежному краї широкого велюрового дивана, вільно розкинувши ноги. Гітара зручно влаштувалася на його стегні. Комір сірої майки був злегка розтягнутим, відкриваючи вид на ключиці, а темні кучери мальовничо спадали на очі. Його довгі пальці ліниво перебирали струни, видобуваючи з них тягучу, меланхолійну мелодію. Від одного погляду на нього внизу живота знову солодко затягнуло. Свят дійсно був гарячим.

— Щось сталось? Ти ніби випала з реальності, — він злегка нахилив голову, ловлячи мій погляд своїми очима.

— Ні, все добре, — я тепло усміхнулася, підтягуючи ноги під себе. — Просто тато написав. Забув якісь папери.

Мелодія раптом обірвалася. Пальці Свята завмерли на струнах, приглушивши звук, а між його бровами залягла тонка складочка незадоволення.

— О, — протягнув хлопець, і його голос втратив ту м’яку, спокусливу вібрацію. Він обережно відставив гітару вбік, спираючи її на бильце дивана. — Твій батько... Він усе ще так категорично проти того, що ми...

— Що ми — що?

Чорт. Мої слова прозвучали гостріше, аніж я думала..

Я мимоволі випрямила спину, а серце раптом забилося десь у самому горлі, відбиваючи шалений ритм. Я дійсно хотіла почути цю кляту відповідь! Я жадала її почути!

Ми мало не кожного дня зустрічалися ці два тижні. І це були не просто дружні посиденьки: ми ховалися від зайвих «папараці» в затишних кафе, гуляли вечірнім парком, сплітаючи пальці. Нещодавно ми втекли за місто, плавали на катамарані по озеру, сміялися, фотографувалися, цілувалися так жадібно, ніби нам не вистачало повітря... Ми робили все те, що роблять абсолютно всі типові, шалено закохані парочки.

Проте щоразу, коли мова заходила про нас, Святослав перетворювався на слизьку рибу. Він жодного разу не назвав мене своєю дівчиною. Він жодного разу не дав конкретної відповіді на те, що саме відбувається між нами, майстерно ухиляючись від будь-якої конкретики.

І зараз я просто вимагала цих слів.

— Ну... — Свят знову невизначено знизав плечима, напускаючи на себе свій фірмовий, трохи розгублений і відсторонений вигляд. Він похитав головою, відводячи погляд. — Нічого. Забудь. Просто думки вголос, крихітко. Не звертай уваги. Тобі ж уже треба додому?

Ця різка зміна теми подіяла на мене, як відро крижаної води. Уся та гаряча та п’янка аура, яка ще хвилину тому огортала нас, розлетілася на друзки.

— Так. Маю справи, — мій голос зазвучав сухо та без жодної емоції.

Я різко підвелася з дивана, відчуваючи, як у грудях розростається колючий, неприємний холод. Підійшовши до крісла, я вхопила свою куртку і почала різко вдягати її, наче натягувала броню.

— Проведеш мене до машини? — запитала я, застібаючи блискавку і дивлячись на нього згори вниз.

Святослав повільно підняв на мене свій фірмовий «щенячий» погляд з-під густих вій. Він трохи схилив голову набік і ледь помітно кивнув у бік гітари.

— Може... сама добіжиш? Там же недалеко припарковано.

Я завмерла, не вірячи власним вухам.

— Сама?

— Розумієш, сонце... до мене якраз прийшла муза, — він винувато, але так чарівно усміхнувся, ніби ця відмазка мала миттєво розтопити моє серце. — Мелодія крутиться в голові. Хочу дописати пару рядків, поки не забув. Перш ніж їхати в бар.

Моя рука, яка якраз поправляла волосся, завмерла в повітрі.

— Їхати... куди? — тихо перепитала я.

— У бар, — він сказав це так буденно, ніби повідомляв прогноз погоди, і знову потягнувся до гітари. — З хлопцями. Ми ще вчора домовилися зустрітися, розвіятися трохи. Я ж не можу їх підвести.

Я ж не можу їх підвести. Але провести дівчину, з якою ти щойно мало не зайнявся коханням на цьому самому дивані, до темної парковки — це ти можеш! Бо прийшла, бляха, муза! Яка, очевидно, збиралася ще й поїхати з ним у бар до друзів!

Я прикусила зсередини щоку так сильно, що відчула металічний присмак. Жодних істерик. Жодних з’ясувань стосунків. Логісти не плачуть через збій у графіку, вони просто змінюють маршрут.. якомога скоріше треба піти, аби часом не збити його музу по дорозі з цієї квартири.