22

Жасмин

— Можна до тебе? — м’який, майже невагомий голос Анни порушив тишу, і вона злегка прочинила двері до моєї кімнати. Зараз у ній не було нічого від тієї залізної леді, яка одним поглядом могла змусити тремтіти цілий штат звукорежисерів. А замість строгих костюмів чи розкішних шовкових халатів, на ній був об’ємний, пухнастий кашеміровий кардиган, у якому вона виглядала просто як дуже втомлена, але неймовірно турботлива мама.

Я ледь помітно здригнулася, вириваючись із власних думок. Пальці, які до цього безцільно водили по тачпаду, швидко закрили кришку ноутбука, де я гарячково друкувала чергове повідомлення Матвію, а він мене вкотре ігнорував. Я натягнула на обличчя усмішку та мовчки кивнула їй.

— У тебе тут так затишно, — тепло, з якоюсь ледь вловимою ноткою ностальгії сказала Анна. Вона пройшла вглиб спальні, м’яко ступаючи по пухнастому килиму, і повільно опустилася на самий край мого ліжка, поправила складку на покривалі, а потім підняла на мене свої глибокі, уважні очі. — Ми можемо поговорити? Тільки щиро. Просто ми, як завжди.

І я знову мовчки кивнула, відводячи свій збентежений погляд кудись у темне вікно, по якому вже почали сповзати перші краплі дрібного нічного дощу.

Звісно, я знала, що ця розмова неминуча. Я розуміла, що рано чи пізно Анюта прийде сюди, сяде поруч і заведе мову про Святослава. Зізнатися чесно, я чекала на цей допит ще тиждень тому, одразу після тієї сцени у вітальні. Вона… довго трималася. Давала мені простір. Втім повітря в домі останніми днями стало настільки густим від недомовок, що його можна було задихнутись.

— Отже, це правда? — коротко й дуже обережно запитала вона, ледь помітно, куточком губ, посміхнувшись. Проте ця усмішка абсолютно не торкнулася її очей. Там, у глибині, хлюпала справжнісінька, неприхована тривога.

— Так, — так само коротко, майже на видиху, відказала я. Серце неприємно стиснулося. — Так, я та Свят… ми… це складно, Аню. Ми не зустрічаємось, проте все так… йде до цього.. напевно.

— Розумію, — протяжно видихнула вона, опустивши погляд на мій білий килимок.

Певний час ми просто сиділи в цій тиші. Тільки вітер злегка бив гілкою каштана по склу. Як завжди казав тато: «…іноді найгучніше говорить саме тиша, і справжня мудрість — це вміти її почути». Тож зараз Анна мовчала так виразно, що в мене аж заклало вуха від напруги.

Я міцно, до присмаку крові, прикусила щоку зсередини, аби не розплакатися від цього раптового тиску й власної розгубленості. Відчуття ейфорії від чергових побачень зі Святом чомусь завжди супроводжувалося цим фоновим, ниючим відчуттям провини..

— Знаєш, Жасмин... — Анна нарешті підвела голову, і її голос зазвучав напрочуд лагідно, як тоді, коли я була ще зовсім маленькою. — Я багато думала весь цей час щодо цього всього. І.. Звичайно, я завжди бачу, що робиться перед моїми очима, навіть якщо свідомо обираю мовчати. Ти думаєш, я ніколи не помічаю, як наша Камелія коїть якісь відверті дурниці — то розбиває мою улюблену пудру, чи цупить солодке перед вечерею, — а потім стоїть і з максимально чесними очима вперто доводить, що це була не вона? Ох, наївні ви мої дівчата...

Анна тихо засміялася, і ця згадка трохи розрядила атмосферу.

— Або, думаєш, я не знала про ваші з батьком «секрети»? Усе твоє дитинство я чула від Аміра присяги, що він ніколи, ні за яких обставин не возив тебе, свою чарівну принцесу, на полігон вчитися стріляти з бойового пістолета. І я роками мовчки слухала ці байки, хоча чудово бачила твої стерті до мозолів від віддачі долоні та гільзи, які випадково випадали з твого рюкзака. Я бачу все, мила. І я точно впевнена, він знову вчить цього і Камелію зараз… Ох… Але зараз я бачу і те, що ти...

— Анно, будь ласка, — я не витримала. Мій голос здригнувся, і я різко похитала головою, перебиваючи її. Слова вирвалися назовні швидше, ніж я встигла їх обдумати. — Мені вже кожен у цьому домі, і не тільки... сказав, що я роблю фатальну помилку. Але чому?! Чому ви всі просто не можете порадіти, що в мене майже з’явився хлопець? Що я нарешті відчуваю себе... живою, красивою, бажаною, а не просто «Жасмин-логісткою», яка живе в цифрах?!

Мої очі зрадливо запекли від сліз, які я так вперто намагалася стримати.

— Сонечко моє, я радію, правда.

Анна миттєво опинилася поруч. Її теплі, м’які долоні обережно накрили мої зчеплені в замок холодні пальці, лагідно їх розтираючи. Вона тепло, з неймовірним сумом усміхнулася.

— Правда, я дуже радію, що ти знайшла це хвилююче, палке відчуття в якійсь людині. Це прекрасно — дозволяти собі емоції.

— Проте? — я відчула, як по спині пробіг холодок. Я знала Анну. Завжди було якесь «проте».

— Послухай мене уважно, — її тон став трохи серйознішим, однак не втратив тієї материнської теплоти. — Я буду мовчати про все це далі. І я точно не скажу твоєму татові про те, що ваші «робочі зустрічі» перейшли межу. Бо ти сама чудово знаєш: він просто вб’є того Свята і навіть не кліпне. І попри всі його казочки, що він триматиме себе в руках і нічого йому не зробить, я знаю правду. Твій тато категорично проти нього. І не лише тому, що Святослав такий класичний, розпещений увагою нарцис... а тому, що він… знає.

— Що ти маєш на увазі? — спантеличено перепитала я, відчуваючи, як у грудях зароджується тугий вузол нерозуміння. — Що тато знає? Про нього? Про нас?