21

Жасмин

Скляні двері головного офісу «Beat-L Records» роз’їхалися переді мною з тихим, ледь чутним шипінням. Була перша година дня. Полуденне сонце безжально било крізь панорамні вікна, заливаючи глянцеві коридори сліпучим світлом, що відбивалося від мармурової підлоги й логотипів лейблу.

Я впевнено, карбуючи крок на тонких шпильках, прямувала до приймальні Анни, стискаючи в руках тонку шкіряну теку з роздруківками. Мій вигляд був бездоганним: широкі чорні штани-палаццо, легка шовкова блуза смарагдового відтінку, яка контрастувала з моїми темними, зібраними в низький хвіст кучерями, і жодної зайвої емоції на обличчі. Ідеальна Жасмин.

Але під цим бездоганним фасадом я почувалася так, ніби проковтнула жменю битого скла…

Не скажу, що мені подобалося навідуватися сюди так часто останнім часом. Атмосфера цього місця завжди здавалася мені занадто гучною, чи занадто показушною. Проте сьогоднішня поїздка була необхідністю. Зрештою, через нашу вчорашню зухвалу втечу зі Святом я так і не підписала фінальні додатки до договорів про безпеку туру. І це був мій професійний провал.

Однак… будемо відвертими бодай із собою. Був у цій необхідності один шалений, магнетичний плюс, заради якого я підібрала помаду на пів тону яскравішу, ніж зазвичай. Я знову побачуся зі Святом.

Його вчорашній холодний, майже роздратований тон на прощання досі луною бився в моїх скронях. Вчора він так і не написав мені після того, як висадив біля будинку. Взагалі. Нічого. Мій екран залишався стерильно чистим, попри те, що я перевіряла його, мабуть, кожні п’ятнадцять хвилин, поки не заснула аж під ранок.

І це… це нило десь під ребрами тягучим, тупим болем. Бо я виросла у світі, де чоловіки завжди тримають своє слово. Усі вони, якими б нестерпними вони не були, якщо вони щось обіцяли, то розбилися б, але зробили! Якби складно це не було. А Святослав? Святослав просто залишив мене висіти в цій холодній невизначеності, примушуючи шукати помилку у власних діях.

Він просто зірка, Жасмин. Ти не можеш вимагати від нього звітності, як від водіїв фургонів, — жорстко нагадала я собі, змушуючи себе розправити плечі.

Я вийшла з ліфта на сьомому поверсі, збираючись з думками, коли раптом почула знайомий, енергійний стукіт підборів і голос, що заповнив увесь коридор:

— Жасмин, ти вже тут?! Це просто супер!

Анна летіла мені назустріч з іншого кінця коридору. Вона виглядала, як завжди, приголомшливо: розкішна сукня, червона помада і якась масивна тека, якою вона радісно розмахувала. Вона широко, переможно посміхалася, випромінюючи ауру людини, яка щойно уклала угоду століття.

Але моє дихання раптом збилося. Серце зробило один важкий, болісний удар і, здається, взагалі перестало битися. Тому що поруч із нею… Поруч із нею йшов Матвій.

Він не був у своїх улюблених джинсах чи замащеній футболці. Він не був у тих затишних бежевих светрах, які так йому личили. Ні. Сьогодні на ньому був класичний, ідеально скроєний чорний діловий костюм, білосніжна сорочка і темна, вузька краватка. Окуляри «панто» звично сиділи на переніссі, проте за ними... за ними була справжня крига.

Його обличчя здавалося висіченим із каменю. Жодної емоції. Жодного фірмового глузування в куточках губ. Він крокував поруч з Анною тим своїм широким, владним кроком, від якого всі дрібні менеджери лейбла інстинктивно втискалися в стіни. І він навіть не дивився в мій бік. Взагалі. Матвій просто уникав мого погляду з такою підкресленою та філігранною точністю, ніби мене взагалі не існувало в цьому коридорі. Ніби я була просто порожнім місцем.

— Зараз швидко все підпишемо, узгодимо з інвестиційним відділом і будемо вільні, — продовжила щебетати Анна, не помічаючи тієї отруйної напруги, що вмить паралізувала повітря між мною і Матвієм. Вона штовхнула двері свого кабінету, пропускаючи нас усередину.

Я завмерла біля входу. Чесно кажучи, я відчайдушно, майже до болю в суглобах чекала, що ось зараз Анна зайде першою, а Матвій… Матвій зупиниться. Що він повернеться до мене, зніме цю моторошну маску чужинця і привітається. Що він схилиться, обійме мене за плечі, поцілує в щоку, як робив це сотні разів зазвичай, і пробурмотить щось на кшталт: «Привіт, курко, знову рятуєш світ своїми таблицями?»

Проте ні…

Нічого.

Він не зупинився. Він не кивнув, не мугикнув, не кинув на мене жодного, навіть найшвидшого погляду. Матвій просто зайшов до кабінету слідом за Анною. Мовчки. Холодно. І він витримав таку вивірену дистанцію, проходячи повз мене у дверях, аби — боронь Боже! — точно не торкнутися мене плечем. Ніби від одного дотику до мене він міг обпектися. Або забруднитися.

Ця демонстративна, глуха ізоляція вдарила мене сильніше, ніж будь-яка сварка. Горло миттєво перехопило сухою спазмою. Я стояла на порозі кабінету, стискаючи свою шкіряну теку так, що нігті вп’ялися в долоні крізь шкіру, і відчувала, як руйнується мій найнадійніший бастіон.

Я змусила себе зробити глибокий та повільний вдих, наповнюючи легені прохолодним повітрям офісу, щоб просто не задихнутися від цього раптового, гострого відчуття втрати.

Зберися, Жасмин. Ти на роботі. Ти — професіоналка.

Я переступила поріг кабінету Анни, ідеально тримаючи поставу. Це приміщення, як завжди, нагадувало розкішний артоб’єкт: скляний стіл, шкіряні крісла кольору слонової кістки, панорамний вид на висотки столиці.