20

Жасмин

Поцілунок тривав вічність і водночас згорів за одну коротку, божевільну мить.

Коли Святослав нарешті повільно відсторонився, даючи мені можливість зробити жадібний ковток повітря, ми обоє дихали так, ніби щойно вибігли на марафонську дистанцію. Його долоня досі тримала мене за талію, наче вросла в мою шкіру через тканину светра. Він дивився на мене з таким виразом тріумфу, ніби щойно виграв головну нагороду в житті, а його темні очі погойдувалися в розширених зіницях.

— Ну от, — хрипко, ледь чутно прошепотів Свят, проводячи великим пальцем по моїй трохи припухлій нижній губі. — А ти казала — логіка, графіки, субординація. Ти створена зовсім для іншого, Жасмин.

Я не могла вимовити ані слова. Голова йшла обертом, а внутрішній аналітик, який ще годину тому керував кожним моїм кроком, тепер ледь дихав у реанімації. Я просто дивилася на Свята й розуміла страшну у своїй невідворотності річ: я потонула. Настільки глибоко й безповоротно, що навіть не хотіла шукати поверхню.

У цей момент десь за стіною з монстер почувся делікатний, покашлюючий голос дядька Богдана:

— Діти, пиріг та чай охолонуть! Не змушуйте старого бігати двічі!

Ми обоє здригнулися, немов студенти, спіймані на гарячому. Свят тихо й тепло засміявся, залишаючи на моїй скроні останній легкий, пекучий поцілунок, і нарешті випустив мене з обіймів, хоча його пальці ще на секунду затрималися на моїх руках.

— Послухаємо старших? — підморгнув він, простягаючи мені долоню.

Здається, час розчинився, поки ми говорили про все на світі. Про його дитячі мрії писати музику без огляду на продюсерські тренди, про мої плани оптимізації логістичних маршрутів для агенції та про те, як дивно ми перетнулися в цьому місті лиш після скільки часу. Святослав слухав мене так уважно, ніби кожне моє слово було найважливішим одкровенням у світі. Жоден чоловік до нього не дивився на мене з таким щирим захопленням. І це… це було… дивовижно.

Коли ми нарешті повернулися до міста й він підвіз мене до воріт нашого маєтку, вечір уже спустився на вулиці, заливаючи їх синіми сутінками. Свят заглушив двигун, вийшов з машини й знову відкрив мені двері, подаючи руку.

Ми зупинилися біля кованої хвіртки.

— Це був найкращий день за останні кілька років, Жасмин. Але завтра мені треба їхати на студію з самого ранку. Анна влаштує рознос за сьогоднішню втечу. Ти… витримаєш її гнів?

— Не переживай за мене, Святе, — я посміхнулася, відчуваючи дивну легкість у всьому тілі. — Я вмію працювати з кризовими ситуаціями.

Проте Свят вже розвернувся, прямуючи назад до свого авто. Ніяких обіймів. Ніякого погляду, який ще годину тому обпікав мене в оранжереї. Я стояла біля воріт, стискаючи ключі так, що побіліли кісточки.

— Тоді... до завтра?

— Побачимось, Жасмин, — недбало кинув він, дивлячись кудись у телефон. Він навіть не підняв очей. — Напишу, як звільнюся.

Я посміхаючись спостерігала, як його машина зникає за рогом вулиці, і лише потім повернула ключ у замку хвіртки.

У будинку панувала тиха, майже містична атмосфера. У великій вітальні м’яко й затишно горіли торшери, відкидаючи довгі тіні на старі дубові стіни, у каміні догоряло кілька полін, а повітря густо й приємно пахло терпкими чайними травами та свіжою, ще гарячою здобною випічкою. Здається, тими самими мандариновими круасанами, які наша Камелія щоразу тягала з крафтової пекарні на розі, щиро вірячи, що ми не помічаємо її раптових зникнень.

Я обережно зачинила вхідні двері, намагаючись непомітно прослизнути нагору, щоб привести до ладу волосся й розпашілі від поцілунків щоки. Зняла пальто, повісила його на крючок і вже зробила крок до сходів, коли застигла на півдорозі.

У просторій вітальні, біля каміна, на дивані сиділи тато та Камелія. Мала вмостилася клубочком, сховавши ноги під плед, а тато обіймав її за плечі, поки вони обоє захоплено, добряче сміючись із чогось, дивилися яскравий епізод якогось дурнуватого анімаційного серіалу.

— Жасмин? — здивовано промовив батько, підіймаючи на мене свій глибокий, спокійний і напрочуд теплий погляд. Його лагідні срібні очі, успадковані мною, злегка примружилися. — Ти де так довго гуляла? Ми вже думали, ти разом з Анною ночуватимеш в офісі над звітами. Хоча вона приїхала раніше за тебе.

— Жасмин, привіт! — швидко пробурмотіла сестра, навіть не відриваючи очей від екрана, проте машинально простягаючи руку в бік тарілки з круасанами. — Бери випічку, поки тато все не з’їв!

— Привіт усім, — вичавила я з себе якомога спокійніший тон, відчуваючи, як усередині все ще тремтить відлуння недавнього божевільного дня. Я натягнула на обличчя найневимушенішу посмішку, підійшла ближче й опустилася в м’яке глибоке крісло поруч із диваном. — Та я так… була в кафе. Провітрилася після наради. Вирішила трохи розвантажити голову.

Тато пильно й довго дивився на мене, оцінюючи занадто блискучі очі й розкуйовджене волосся, втім нічого більше не сказав. Його мудрість завжди полягала в тому, щоб дати мені простір, і за це я була безмежно вдячна. Він лише ледь помітно усміхнувся, перевівши погляд назад на екран, а Камелія тим часом уже встигла простягнути мені зім’ятий паперовий пакет із булочкою.

Я сиділа в цьому рідному затишку, вдихала запах випічки та диму, жувала солодку булочку, а перед очима все одно стояли темні очі Свята, відчувалося печіння його дотиків і лунав той самий світ за склом тієї дивної оранжереї. Я вперше в житті нічого не контролювала — і від цього було одночасно неймовірно солодко й лячно до нестями.