19

Жасмин

— Тільки не на роботу, — видихнула я, нарешті змирившись із тим, що мій ідеально розпланований день остаточно пішов шкереберть. — Втім й у людні місця нам не можна. Якщо тебе сфотографують зі мною на терасі якогось модного закладу, Анна розірве на шматки нас обох ще до витоку фоток.

Свят тихо, майже мелодійно засміявся, плавно повертаючи кермо й з’їжджаючи з галасливої набережної кудись у бік тихих старих вуличок.

— Довірся мені, Жасмин. Я знаю одне місце, де папараці не з’являються навіть у найгірших кошмарах, а каву варять так, що твій Гонгадзе зі своїми паперовими стаканчиками тихо заплаче в кутку. Хоча, чай там в десятки разів смачніший. А ще там неймовірні десерти.

За десять хвилин ми припаркувалися у глухому внутрішньому дворику, оточеному цегляними стінами, густо зарослими диким плющем. Тут пахло сухою осінньою травою, старою теракотою й свіжою випічкою. Ніяких неонових вивісок чи натовпів фанатів — просто крихітне оранжерейне кафе, сховане від усього світу за скляними рамами вікторіанського стилю.

Свят заглушив двигун, обійшов авто й галантно відчинив мої двері, подаючи руку. Його рухи були напрочуд плавними та уважними, позбавленими навіть натяку на ту самовдоволену сценічну фанаберію[1], яку він щойно демонстрував у переговорній.

— Тут господарює мій старий знайомий, дядько Богдан, — тихо пояснив Святослав, ведучи мене крізь ковані ворота. — Коли я тільки-но приїхав до столиці й не мав за душею ні копійки, він дозволяв мені годинами репетирувати на старому піаніно в кутку цієї зали. Просто за чашку чаю з чебрецем.

Усередині панувала така густа та п’янка тиша, що адреналін від нашої божевільної втечі нарешті почав відступати, поступаючись місцем теплому затишку. Крізь високий скляний дах пробивалося м’яке, розсіяне сонце, малюючи золотаві візерунки на старих цегляних стінах. Повітря тут було вологе, солодкувате, з глибоким ароматом свіжозмеленої кави, сухої кориці та землі. Навколо буяли гігантські папороті, соковиті монстери з розсіченим листям і дикі орхідеї, перетворюючи кав’ярню на таємну вікторіанську оранжерею.

Десь у глибині зали старенький вініловий програвач ледь чутно шелестів оксамитовим джазом Чета Бейкера, наповнюючи простір тягучою, розслабленою меланхолією.

— Ого… Святославе, це ж просто інший вимір! — прошепотіла я, роззираючись навсібіч із захватом дитини, яка знайшла схованку на горищі.

— Я ж казав, що у моєму хаосі є свої перлини, — так само прошепотів він мені на вухо, і його пальці легенько, майже невагомо підштовхнули мене вперед.

З-за дубової стійки, заставленої мідними турками й скляними колбами, вийшов сивуватий, але кремезний чоловік у полотняному кавовому фартуху. Його обличчя було помережане глибокими, добрими зморшками, а очі світилися такою щирістю, якої я вже цілу вічність не зустрічала.

Свят ступив уперед і розкрив обійми. Вони обнялися міцно, по-чоловічому, проте з такою щемливою, майже синівською ніжністю, що в мене мимоволі тьохнуло в грудях. Ніяких камер. Ніяких світських посмішок на сорок вісім зубів чи фальшивих поплескувань по плечу, якими так любили грішити усі зірки. Святослав просто притиснув старого до себе, заплющивши очі на коротку мить, наче саме тут скидав із себе важкі лати суперзірки.

— Живий, шибенику?! — тихо озвався чоловік, плеснувши хлопця по спині. — А я дивлюся телевізор і думаю: зовсім там у своїх столицях хлопця заганяли, схуднув, змарнів!

— Та куди там змарнів, дядьку Богдане, я живіший за всіх живих! — розсміявся Свят, відступаючи на крок, втім не розриваючи теплого зв’язку.

— Святославе… а познайомиш? — привітно примружився старий, ковзнувши уважним, теплим поглядом по моїх зашарілих щоках і розкуйовджених кучерях, які досі пам’ятали шалений вітер з відкритого вікна його авто.

Свят на мить завмер, а потім його губи розтяглися в такій відкритій, сяючій посмішці, що моє серце зробило небезпечне піке десь у районі сонячного сплетіння. Він ступив назад до мене — плавно, по-котячому — і раптом упевнено, однак напрочуд обережно опустив свою долоню мені прямо на талію. Його довгі пальці злегка стиснули тонку тканину светра, притягуючи мене трохи ближче до свого міцного плеча. Від його дотику шкіру під одягом миттєво обпекло гарячою хвилею, а по хребту сипонуло сиротами.

— Звісно. Дядьку Богдане, знайомтеся: це найкрасивіша, найрозумніша дівчина у всьому цьому божевільному місті. Ні, серйозно, клянусь! Її звати Жасмин. І вона щойно врятувала мене від задухи в тих бетонних стінах.

— Ого! Справжня квітка в моїй скромній оранжереї! — щиро сплеснув руками господар, схиливши сиву голову в легкому шляхетному поклоні. — Дуже радий знайомству, Жасмин. Я Богдан Аркадійович, але для друзів Святослава та й просто в моїх рідних квітах — звичайний дядько Богдан. І знаєте що, дівчино? Ви сьогодні можете сміливо купувати лотерейний білет, бо ви надзвичайно щаслива!

Я здивовано кліпнула віями, відчуваючи, як пальці Свята на моєму боці ледь помітно напружилися.

— Чому ж? — тихо запитала я, несвідомо затримуючи подих.

— А тому, що за всі ті роки, поки цей шибеник топче мій паркет, ви — перша дівчина, яку він насмілився сюди привести! — з хитрою, абсолютно безжальною батьківською посмішкою здав його цей старий. — Сюди навіть його продюсери носа не показували!