16

Жасмин

— Стій, кажу! — захекано видихнула я, коли ми буквально влетіли на широкі дерев’яні сходи ґанку.

Звісно, Матвій був спритнішим. Ці його кляті тренування та довгі ноги давали йому колосальну перевагу! Але я завжди компенсувала це чистою впертістю. Тому біля самих дверей я відчайдушно вчепилася пальцями в край його шкірянки, смикаючи на себе так різко, що він мимоволі втратив рівновагу.

— Ой леле! — випалив Матвій, коли його нога сковзнула по вологій від вечірнього туману дошці (до речі, це була його улюблена фраза, і ніхто досі не розумів чому).

Матвій розвернувся в повітрі з дивовижною для його комплекції реакцією, хапаючись однією рукою за різьблені бильця, а іншою — за мою талію, аби ми обоє не покотилися сторчголов униз, просто в дідусеві кущі троянд.

Удар об одвірок вибив із моїх легень залишки кисню. Я врізалася спиною прямо у двері, а Матвій усім корпусом навалився на мене спереду, рятуючи від падіння й одночасно втискаючи в дерево. Його важка долоня намертво зафіксувала мій бік, а вільна рука вперлася у двері якраз над моєю головою, утворюючи глуху, нездоланну пастку.

— О Боже, Жасмин... — видихнув він уже зовсім інакше, прямо в мої губи, мружачись крізь запітнілі скельця. — Ти коли-небудь навчишся гальмувати завчасно?! Господи..

— Тільки коли ти... навчишся бігати за правилами, — я важко дихала, дивлячись прямо в його розширені темні зіниці.

Між нашими обличчями лишилося якихось жалюгідних п’ять, а то й менше сантиметрів. Я відчувала кожен рух його грудей, що злітали й опускалися в унісон із моїми. Від нього пахло цим шаленим вуличним холодом, гарячим металом і гострим ароматом хвої, а його шкірянка холодила мої зап’ястя. Чоловічі пальці на моїй талії ледь помітно стиснулися крізь тканину куртки. Міцно, майже власницьки, надсилаючи нову хвилю палючого жару прямо в живіт.

Матвій повільно повів поглядом по моєму напіввідкритому роті, і на мить усе навколо взагалі перестало існувати…

Клац.

Двері за моєю спиною зрадливо піддалися всередину, втративши опору.

— Матвій? Жасмин? Ви вирішили зламати двері, чи все ж зайдете, як нормальні люди?! — пролунав спокійний голос тітки Софії десь із глибини освітленого передпокою.

Матвій миттєво відсахнувся на пів кроку назад, ніби його вдарило струмом. Він різко струснув головою, звичним жестом поправив середнім пальцем перенісся окулярів і знову натягнув на обличчя свою незворушну та ліниву маску, хоча його шия зрадливо палала рум’янцем. І це був єдиний показник, що йому або було соромно, або ніяково, або все разом!

— Мамо, вона намагалася збити мене з ніг заради твоїх кондитерських виробів, — пробурмотів він, підхоплюючи з билець куртку й пропускаючи мене вперед у тепло будинку. — Прямо ціла логістика на практиці: ліквідувати конкурента до перетину фінішу.

— Я просто захищала свої законні вуглеводи! — кинула я через плече, квапливо заходячи у хол і намагаючись вгамувати шалений стукіт серця, яке ніяк не хотіло повертатися до свого звичного, вивіреного ритму.

Втім перш ніж повернути у вітальню, я краєм ока помітила, як Матвій на порозі зупинився, тихо повторив під ніс це своє розгублене: «Ой леле...». І просто дивися на власні довгі пальці з якимось напівдиким, сторожким подивом. То повільно, широко розводячи їх, то знову різко й міцно стискаючи в кулак так, що біліли кісточки.

Я квапливо відвела очі, змушуючи себе вдихнути на повні груди домашнє, майже рідне повітря.

— Тітко Софіє, я неймовірно рада вас бачити! — з видихом полегшення посміхнулася я, розкриваючи обійми назустріч господині дому.

— А я тебе як рада бачити, Жасминко!

Тітка міцно притиснула мене до свого м’якого кардигана, огортаючи знайомим шлейфом сандалу та дорогого тютюну.

— Боже мій! Ти навіть не уявляєш, як я скучила за цим голосом розуму в нашому божевільному домі! — вона з материнською ніжністю погладила мене по спині, а потім відсторонилася, кидаючи суворий погляд кудись мені за плече. — Так, негайно ходімо на кухню чаювати, поки цей дурник нарешті доповзе до душу та змиє з себе цей нестерпний запах сирості й бензину! Він скоро сам почне дизелем заправлятися, я клянуся!

— Ох, мамо, ще почни писати про це фентезі-драму, — ліниво пробурмотів Матвій, проходячи повз нас. Він перестрибував через сходинку, прямуючи на другий поверх — до своєї старої кімнати під самим дахом, де на полицях досі зберігалися сотні мініатюрних моделей авто, креслень та розібраних механізмів, і де він досі вперто волів ночувати щоразу, коли приїжджав сюди.

Софія лише закотила очі з удаваною втомою, проте в її очах світилася та сама безумовна ніжність, якою тут дихало геть усе. Вона підхопила мене під лікоть і повела крізь різьблені подвійні двері до просторої їдальні.

Там панував абсолютний, кінематографічний рай. На круглому столі, застеленому лляною скатертиною, уже виблискував тонкий порцеляновий сервіз із тонкими волошками, димів фарфоровий заварник, поширюючи по кімнаті густий запах бергамоту й чебрецю, а в самому центрі гордо височів шедевр кулінарного мистецтва — лимонний тарт із золотисто підпаленими піками меренги, який виглядав так, ніби зійшов зі сторінок гастрономічного журналу.