14

Жасмин

Я повільно провела пальцем по склу, переводячи смартфон у беззвучний режим, і неквапливо сховала його назад у кишеню куртки. Навіть не стала друкувати відповідь. Екран просто згас, забираючи із собою і солодкі повідомлення Свята, і нагадування про світ софітів.

— Я нікуди не поїду, — спокійно сказала я, спираючись стегном до автомобіля біля Матвія, і схрещуючи щиколотки.

Матвій саме заносив руку з гайковим ключем назад до нутрощів капота, але на моїх словах його рух різко застопорився. Він застиг, наче механізм, у якому раптом заклинило шестерню. Потім повільно, з неприхованим сарказмом на обличчі, випростався, повернув голову в мій бік і зсунув брови до перенісся.

— Що ти сказала? — перепитав він, примружившись крізь круглі скельця своїх окулярів.

— Я сказала, що залишаюся тут. З тобою, — повторила я абсолютно рівним та виваженим тоном, відламуючи ще один крихітний шматочок теплого бортика піци. — Сьогодні субота. Мій офіційний вихідний від логістики, контрактів і чужих капризів. А піца ще гаряча, до речі.

Матвій видав короткий смішок, опустив ключ на металеву полицю з дзвінким брязкотом і схрестив свої масивні, вкотре замазані в мастило руки на грудях. Його губи скривилися в глузливій посмішці. Почалось…

— Жасмин, сонечко, ти кого намагаєшся обдурити? Мене чи себе?

— Я цілком серйозна.

— Ага, звісно, — він знову хмикнув, повільно похитавши головою, і в його очах застрибали лукаві іскорки чистого глузування. — Ти? Жасмин Амірівна, яка спить із блокнотом під подушкою, у якої будь-який відхил від графіка викликає нервове сіпання ока, проігнорує персональний заклик свого зіркового фаворита? Та не сміши мої свічки запалювання! Давай, біжи. Він же там бідний, без твого суворого погляду ноту не витягне, ще, не дай Боже, заплаче посеред сцени й зірве своїм продюсерам півтора мільйона на контракті. АЙ! ЧОРТ! НІ! А це ж я плачу йому…

— Матвій! — я обурено закотила очі, хоча стримати усмішку було важко. Його підколювання завжди били точно, хоч без злоби. — Припини театралізувати. Я вмію розставляти пріоритети!

— Вмієш? Пріоритети? — Матвій зробив крок ближче, нахиляючись до мене так, що я знову відчула його тепло й важкий аромат дерева, бензину та тієї вишневої содової. Окуляри знову трохи з’їхали на кінчик носа, і він дивився на мене поверх оправи з таким непідробним скепсисом, що мені захотілося штовхнути його в плече. — Твій пріоритет зараз — сидіти в брудному та холодному гаражі, дихати вихлопами й дивитися, як я матюкаю карбюратор старої розвалюхи? Замість того аби пити матчу в VIP-ложі під софітами?

— Саме так, — твердо відрізала я, кивнувши на ящик з інструментами біля його ніг. — Бо стара розвалюха принаймні справжня. Як і мій найкращий друг. А матчу я, до речі,  терпіти не можу, якщо ти раптом забув. Тож закривай рота, діставай мені чисту серветку, чи краще якісь рукавички, щоб я не забруднила пальці, і показуй, що ти там не можеш прикрутити вже дві години!

Матвій пильно вдивлявся в мої очі кілька довгих секунд, ніби шукав найменшу ознаку того, що я зараз зірвуся з місця за першим же дзвінком. Глузлива посмішка повільно танула на його губах, поступаючись чомусь значно глибшому. Тому самому тихому, теплому здивуванню, яке він так рідко дозволяв собі показувати.

— Ти божевільна, Жазі, — тихо видихнув брюнет, хитнувши головою. Але в його низькому голосі пролунала така очевидна, задоволена ніжність, яку не зміг би приховати жоден сарказм у світі. — Абсолютно ненормальна. І як я з тобою дружу? Поняття не маю.

Він швидко відвернувся до верстака, втім я встигла помітити, як куточок його рота зрадливо смикнувся вгору, ховаючи щасливу посмішку.

— Подай ключ на дванадцять, раз уже вирішила витратити свою юність у моєму гаражі, — пробурмотів Матвій під ніс, знову пірнаючи під капот. — І навіть не думай торкатися до карбюратора своїми чистими ручками, логістико. Бо потім твій батько пришле свою охорону розбирати мій салон і мене на запчастини.

— Тримай свій ключ на дванадцять, бурчуне, — я підхопила з поролонового ложемента хромований інструмент і простягнула йому. Дякувати всьому великому, а точніше Матвію (хоча це вже, очевидно, одне й те ж), він навчив мене базової механіки ще в підліткові роки.

Матвій узяв його, навіть не відводячи погляду від розкритого нутра мотора. Наші пальці знову на мить зіткнулися, і його гаряча, злегка шорстка шкіра обпалила мої замерзлі пучки, від чого під ребрами знову солодко й недоречно кольнуло.

Він спритно перехопив ключ, засунув руку глибше між патрубками й з натугою повернув зап’ястя. Почулося глухе, приємне клацання металу, що став на своє законне місце.

— Отак! Ще трохи — і цей звір задихає рівно! — видихнув він, розгинаючи широку спину. Біла тканина майки на лопатках злегка злиплася від поту, підкреслюючи рельєфні, тугі м’язи. — Потрібно лише заглянути до Тараса, аби він підігнав мені нову деталь зі Штатів. Проте боюсь, той пошле мене швидше, аніж побачить на своєму СТО.

Матвій кинув ключ назад на поличку, стягнув із верстака сіру бавовняну ганчірку й нарешті повернувся до мене, витираючи долоні. Його шоколадні очі дивилися вже зовсім по-іншому. Як мінімум без жодного сліду захисного сарказму. У боксі панувала напрочуд комфортна, густа тиша, яку лише зрідка порушував вітер, що гуляв назовні, та легка музика на фоні. Все ще якийсь старий рок у стилі Гонгадзе.