13

Жасмин

Його подих, теплий і важкий, опікав шкіру біля самої скроні. У замкненому просторі між металевим стелажем й широкими плечима Матвія раптом стало так мало кисню, що легені відмовилися працювати у звичному ритмі. Метал за моєю спиною був крижаним, а він навпроти — розпеченим до межі, наче щойно зійшов з печі.

— Я не боюсь, — вимовила я, намагаючись зберегти свій фірмовий, спокійний тон логіста, який контролює ланцюги постачань у кризових ситуаціях. Проте голос зрадницьки здригнувся на останньому складі, перетворившись на напівшепіт.

— Брешеш.

Матвій не відступав. Навпаки, він повільно опустив другу долоню на край стелажа по інший бік від мене, остаточно замкнувши мене у власну клітку з м’язів, терпкого деревно-мускусного аромату й запаху моторного мастила. Його круглі окуляри трохи сповзли по переніссю, і карамельні очі за склом дивилися не просто з підозрою — у них вирувало щось настільки темне, нестримне й власницьке, що в мене всередині все солодко й тривожно обірвалося.

— Ти ніколи не дивишся вбік, коли кажеш правду, Жас, — хрипко продовжив він, опускаючи погляд на мої губи, а потім знову повільно повертаючись до очей. — Ти починаєш рахувати в голові. Аналізувати ризики. От.. як зараз, наприклад.

— Матвій, це безглуздо! — я спробувала покласти долоню йому на груди, щоб створити хоч якусь дистанцію, але це виявилося найбільш фатальною помилкою.

Тонка біла тканина його майки була майже невагомою перепоною. Під моїми тремтячими пальцями виразно, шалено гупало його серце. Такими важкими, потужними ударами, що зраджували кожну крихту його удаваного спокою. Тверді м’язи під моєю рукою напружилися ще сильніше, наче струни, натягнуті до межі розриву.

Матвій навіть не здригнувся від мого дотику. Він ледь помітно стиснув щелепи так, що на його злегка неголених вилицях виразно позначилися гострі лінії, а пальці, на металевій полиці біля моєї голови, стислися з глухим скрипом.

— Ти так і не відповіла. Хто він?

Я ковтнула клубок у горлі. Сказати правду просто зараз, у цьому напівтемному боксі під меланхолійний рок, здавалося рівносильним тому, щоб власноруч кинути запалений сірник у відкриту каністру з бензином. Зв’язок із головним артистом лейблу Анни — це була вибухонебезпечна суміш, про яку Матвій (з його загостреним почуттям захисту) навіть чути не захоче!

— Артист із лейбла, так? — не дочекавшись моєї відповіді, раптом сам вимовив він, і в цьому короткому запитанні пролунала така холодна та неприхована лють, що в мене перехопило дух. Матвій примружився, пильно вивчаючи кожну мікрореакцію на моєму обличчі. — Той самий пафосний хлопчик із солодкою пикою, заради якого Анна останнім часом вивертає весь графік релізів навиворіт? Як його там… Святослав?

І це моє мовчання стало найгучнішим зізнанням, яке я тільки могла видати.

Матвій гірко хмикнув, похитавши головою, однак так і не відсунувся ні на міліметр. Його погляд ковзнув по моєму розгубленому обличчю з якоюсь дивною, майже болісною ніжністю, що моментально змінила спалах гніву.

— Боже, Жасмин... — видихнув він, і його рука раптом відірвалася від стелажа.

Різко розвернувшись, Матвій зробив два важких, широких кроки геть від мене, повертаючи мені втрачений кисень, і підійшов назад до розкритого капота авто. Він повільно зітхнув крізь стиснуті зуби, поправив свої окуляри та уперся обома руками в крило автомобіля, опустивши голову між широкими плечима. Його тонка майка на спині натягнулася від глибокого вдиху.

Я застигла, притиснута до холодного металу полиці, приготувавшись до всього: до глузувань, до жорсткої критики моєї наївності, до чергової лекції про те, що шоубізнес — це тераріум. Я чекала, що він почне переконувати мене, який Свят слизький тип і як нерозважливо я вчинила.

Але Матвій мовчав. Лише музика на фоні якраз добігала кінця, змінюючись тихим шипінням динаміків перед наступним треком.

Він узяв із верстака гайковий ключ, повільно покрутив його в замазаних пальцях і, не повертаючись до мене обличчям, заговорив:

— І як він тобі?

Я кліпнула, розгубившись від такої несподіваної відсутності опору.

— Що?

— Я запитав: як він тобі, Жасмин? — Матвій злегка повернув голову до мене, знову поправив середнім пальцем окуляри на переніссі, так і не випускаючи інструмент із рук. — Не для преси, не для звітів батьків й точно не для моїх вух. Тобі самій. Як пройшов вечір?

Цей спокій роззброїв мене куди швидше, ніж будь-яка сварка. Захисні бар’єри, які я вибудовувала весь ранок, просто осіли порохом на бетонну підлогу. Матвій не тиснув. Він просто слухав… Так само як робив це все наше свідоме життя, коли мені треба було розкласти хаос у голові по поличках.

Я відірвалася від стелажа, зробила кілька кроків ближче й зупинилася біля іншого крила машини, дивлячись на його напружений профіль.

— Він… уважний, Матвію, — тихо почала я, уважно розглядаючи свій манікюр. — Зовсім не такий, яким здається на екрані чи на сцені. Він не говорив без упину про свої ротації, чарти чи перегляди в кліпах. Він питав про мене. Про навчання, про те, чому я обрала міжнародні відносини, політику, аналітику, логістику, а не пішла простим шляхом у продюсування чи вокал. Він слухав мене так, наче йому справді важить кожна деталь. І з ним було легко. Знаєш, без оцього вічного відчуття, що ти мусиш відповідати чиїмось очікуванням або тримати марку нашої родини.