12

Жасмин

Я глибше сховала підборіддя в комір своєї м’якої вкороченої куртки, набираючи повні груди підбадьорливого осіннього повітря. Довкола пахло вогкою землею, опалим листям і тим особливим, густим ароматом мастила та бензину, який не сплутаєш ні з чим іншим у світі.

Сьогодні була субота — день, коли порядні люди або відсипаються до обіду, бо цілий тиждень працювали безупинну, або п’ють матчу на терасах модних закладів. Але тільки не він. Він мав бути тут. Сто відсотків.

А оглушливий, навіть агресивний саунд, що виривався з напіввідчинених воріт крайнього боксу, був найкращим підтвердженням цієї аксіоми. З колонок на шаленій гучності ревіла стара-добра «Rollin’» від Limp Bizkit. Баси били в землю так, що вібрація лоскотала підошви моїх кросівок через товстий асфальт.

Я мимоволі поморщилася, щиро поспівчувавши всім сусідам у цьому промислово-діловому закутку. Схоже, коли в Гонгадзе-молодшого підгорали нерви, безневинні мешканці району проходили курс екстремальної рок-терапії без права на апеляцію.

Зрештою, я видихнула хмарку пари, перехопила в ліву руку картонну коробку від піци, що парувала запашним сиром, клацнула ключами сигналізації свого авто й рішуче ступила до гаражного боксу.

Як я й знала до міліметра, Матвій був тут. Він стояв біля свого улюбленого чорного «Mustang» сімдесят шостого року — тієї самої раритетної залізяки, над якою трясся більше, ніж над найдорожчими німецькими люксовими спорткарами в салонах батька. Капот був задертий догори, і брюнет майже наполовину пірнув у розкрите нутро мотора, чаклуючи там із набором ключів.

І ось тут мій холодний мозок видав фатальну системну помилку...

На Матвієві були лише старі, широкі, вугільні спортивні штани, що трималися на стегнах якоюсь дивовижною випадковістю, та тонка біла майка. Але, Боже, ця клята, звичайна тканина… вона натягувалася на його тілі з такою безсоромною відвертістю, що в мене моментально пересохло в горлі. Кожен рух його рук, коли Матвій докладав чималих зусиль до якогось болта, змушував грати цілі пласти рельєфних м’язів під засмаглою шкірою.

Серйозно? Коли він узагалі встиг так розростися вшир?!

Звісно, Матвій завжди був масивним, високим і міцно збитим (дядько Георг передав синові важку та по-справжньому чоловічу кістку з безкомпромісною поставою). Проте зараз це перетнуло будь-які межі пристойності для звичайного офісного фінансиста, який рахує податки й поставки! Так, у Матвія не було того висушеного, виснажливого преса з кубиками, як у хлопчиків із реклам спідньої білизни, чи до прикладу того самого Святослава. Ні! Матвій був іншим. Це була важка, монолітна міць, широченна кам’яна спина, в якій відчувалася та сама сила, трапеції, що плавно перетікали в могутню шию, і біцепси… Господи, ці його біцепси та передпліччя, помережані не сильно виразними синіми венами від зап’ясть до самого ліктя, просто збивали подих.

Я нервово кашлянула, намагаючись струсити із себе це раптове й зовсім не дружнє заціпеніння. Нуль реакції. Кашлянула вдруге, голосніше. Фред Дерст продовжував розривати колонки криками про те, куди треба рухатися, а Матвій навіть бровою не повів, повністю втопившись у механіці карбюратора. Цілковита глухота до зовнішнього світу. Знайома пісня.

Я зітхнула, зробила ще кілька безшумних кроків уперед, відчуваючи, як серце знову пускається галопом, підійшла майже впритул і обережно торкнулася пучками пальців його оголеного плеча. Шкіра під моєю долонею виявилася прохолодною від осіннього протягу, що гуляв по боксу. Втім від самого цього легкого дотику по моїх пальцях прокотився чистий електричний розряд, змушуючи волоски на руках стати дибки. Тверді, як гранітна плита, м’язи під моєю рукою моментально закам’яніли.

— О Господи! — скрикнув Матвій таким не своїм, зірваним голосом, якого я від нього не чула, мабуть, ще з середньої школи.

Він рвучко здригнувся всім своїм чималим тілом, наче його вдарило струмом високої напруги, видавши добірну порцію грубої лайки, різко смикнувся вгору, намагаючись випростатися, і з глухим дзеленчанням бахнувся верхівкою прямо об важкий відкритий капот.

— Бляха-а… — зашипів крізь зціплені зуби й миттєво згорбився, схопившись обома замазаними руками за забиту голову.

Боже мій… Уся ця феєрична сцена розпачу, ляпання металу, стрибків і ламаної нецензурщини вклалася десь у п’ять секунд чистого часу. Я застигла на місці, притискаючи до грудей коробку з гарячою піцою, і з усіх сил закусила нижню губу, щоб не захихотіти в повний голос. Виглядало це грішно-смішно. Хоча серце вже зрадливо стислося від ніжної хвилі провини.

— Пробач, — винувато прошепотіла я, м’яко всміхаючись і не зводячи погляду з Матвія.

Він повільно відняв пальці від маківки й нарешті випростався на весь свій загрозливий зріст. Боже, який же він був… інший. Не той звичний зібраний, випрасуваний фінансист у костюмах за тисячі доларів (хоча Матвій завжди обходив такі кліше), який холодним тоном розносить постачальників на нарадах. А просто інший.

Його густе темне волосся було розкуйовджене, пасма безладно спадали на лоб, а на носі трохи криво сиділи знайомі до болю круглі окуляри «панто» в матовій чорній оправі. Він одягав їх тільки вдома, або коли колупався в дрібних цифрах, деталях креслень та моторів, бо терпіти не міг щоденну метушню з контактними лінзами. І в цих окулярах, із розпатланим чубом і сердитими світло-карими очима, Матвій здавався настільки затишним, домашнім і беззахисним, що в мене защемило десь під ключицями.