10

Жасмин

Екран телефону продовжував світитися в темряві салону, ніби німий докір.

Матвій. 22:14.

Я прикусила губу, кинула телефон на сусіднє пасажирське сидіння, де самотньо лежав мій тренч, і перевела важіль передач у режим «Drive». Розбиратися з почуттям провини посеред парковки під пильними поглядами швейцарів не було жодного сенсу.

Дорога додому зайняла менш як двадцять хвилин. Нічне місто вже спорожніло: широкі проспекти все ще виблискували глянцем після дощу, світлофори блимали сонним жовтим, а прохолодне повітря з ледь прочиненого вікна приємно холодило шкіру.

Проте в голові крутився суцільний вир думок. З одного боку — зухвалий, майже кінематографічний Святослав із його відвертим азартом в очах. З іншого — Матвій. Наша нещодавня сварка та важка мовчанка в трубці та цей останній дзвінок, на який я так і не відповіла.

Ковані ворота безшумно розійшлися, реагуючи на сигнал пульта. Я заїхала на подвір’я й заглушила мотор. В будинку світилося лише одне вікно на першому поверсі — у татовому кабінеті, де він часто засиджувався за звітами, та ледь проглядалось приглушене світло на кухні. Здається, всі інші спали. Навіть невгамовна Камелія, вочевидь, нарешті відключилася у своїй кімнаті, обійнявши плюшевого ведмедя, або просто придурювалась, як зазвичай це робила щоночі.

Я схопила тренч, клатч і тихо вислизнула з машини, намагаючись не цокати підборами по вогкому каменю доріжки.

Вхідні двері піддалися без скрипу. Усередині пахло домашнім затишком та свіжими квітами, які Анна завжди розставляла у високих вазах у холі. Я скинула незручні мюлі, із полегшенням ступивши на прохолодний паркет, і вже збиралася тихо піднятися сходами до своєї спальні, як раптом почула приглушені голоси з глибини коридору.

Двері кухні були прочинені, а звідти лилося тепле жовте світло, чулося тихе дзеленчання скла й низький, спокійний голос мого батька:

— …ти надто багато береш на себе, Матвію. Георгі каже, ти третій тиждень ночуєш у тому офісі. Залізо почекає, а нерви нові не купиш. Повір мені, хлопче.

Моє серце з розмаху впало кудись у шлунок. Він тут. Чому він, бляха, тут?!

— Усе під контролем, дядьку Аміре, — пролунав у відповідь той самий знайомий, глибокий бас. Тільки зараз у ньому не було й сліду звичного глузування. Здається, Матвій звучав глухо, важко й занадто втомлено. — Логістика нової партії вимагає цифр, а не емоцій. Розберемося якось.

— Логістика, кажеш?.. — тато коротко й розуміюче хмикнув. Почувся шурхіт паперів. — До речі, щойно Жасмин повернулася з міста. Тільки що ворота відчинилися. Піди-но привітайся.

Я завмерла посеред темного холу, затамувавши подих. Чорт, тату!

Тікати нагору було вже запізно… важкі, неквапливі кроки Матвія вже наближалися до виходу з кухні. І за мить він таки з’явився у дверному отворі. У руці — велика чорна чашка з чаєм, рукави темно-сірої сорочки недбало закачані до ліктів, плечі напружені, а волосся трохи скуйовджене, ніби він кілька разів роздратовано запускав у нього п’ятірню.

Матвій повільно підвів очі — і різко зупинився як укопаний. Напівтемрява холу розмивала деталі, проте світла з кухні було достатньо, щоб він розгледів усе: ноги, тренч, який я безпорадно тримала перед собою, немов щит, розсипані по плечах кучері та довгу шоколадну сукню, яка в цьому домашньому просторі виглядала кричуще недоречно!

Його погляд повільно ковзнув знизу вгору, затримуючись на кожній лінії мого тіла, і на якусь мить мені здалося, що чашка в його пальцях просто трісне, чи упаде.

— Повернулася? — першим порушив він тишу. Його голос був рівним, втім за цією фальшивою незворушністю ховалася така густа, електрична напруга, що в мене заніміли пальці на ногах.

— Повернулася, — тихо видушила я, намагаючись не опускати очі. — А ти… ти чому тут?

Матвій повільно зробив ковток кави, не зводячи з мене важкого, потемнілого погляду своїх світло-карих очей.

— Приїхав та чекав, поки твій тато підпише гарантійні листи по роботі. І заодно хотів переконатися, що твоя зустріч з подругами завершилася успішно.

Він зробив крок у мій бік, скорочуючи відстань між нами в тихому, порожньому коридорі, і від його високої, масивної фігури на стіну лягла довга тінь.

— Гарна сукня, Жасмин, — прошепотів Матвій так низько, що слова призначалися лише мені. — Тільки відколи це на теревеньки з подругами вдягають речі, які зводять з розуму чоловіків?

Повітря в холі стало настільки густим і гарячим, що легені відмовлялися робити вдих. Я машинально міцніше притиснула до грудей згорнутий тренч, хоча чудово розуміла, що від цього прискіпливого, наскрізного погляду мене не врятує жоден шовк.

Матвій стояв за два кроки. Від нього віяло знайомим до останньої молекули теплом, кавою і тією особливою, важкою присутністю, яка завжди змушувала інших мимоволі вирівняти спину.

— Матвію, не починай, — буркнула я якомога рівніше, хоча підступні сироти вже зрадливо побігли спиною вниз. — Я втомилася. І я не зобов’язана звітувати тобі про свій дрес-код.

— Звітувати?!

У цій його напівусмішці не було й тіні його звичного хлопчачого тепла. Матвій зробив ще один повільний та лінивий крок уперед і безшумно опустив свою чашку на високу дерев’яну консоль поруч зі сходами. Тепер між нами залишалося якихось пару десятків сантиметрів. Його велетенська постать затулила тьмяне світло з кухні, кидаючи вже на мене щільну тінь.