9

Жасмин

Його великий палець повільно, майже невагомо ковзнув по тонкій шкірі зап’ястя… саме там, де під рукавом сукні шалено калатав мій пульс. І Свят відчув це. Без сумніву, відчув. Проте в його темних очах не було глузування. Лише м’який гіпноз, від якого ставало важко дихати рівно.

— Проблеми зазвичай створюють хаос, — почала я, і мій голос пролунав трохи нижче, ніж хотілось, втім погляд я так і не відвела. Звичка тримати удар перед будь-якими особистостями не дозволила мені відступати. — А я за фахом ліквідовую хаос і прораховую ризики, якщо ти раптом забув.

— І який коефіцієнт ризику в мене, професорко? — Свят ледь помітно нахилився вперед. Його вільна рука лежала на столі, білосніжний льон поло контрастував із темним деревом, а губи знову торкнулася та сама сонячна, напівдитяча усмішка, яка геть збивала з пантелику.

— Критичний, Святославе.

Я змусила себе повільно вивільнити долоню з-під його пальців, ніби для того, щоб узяти келих з водою. Маленька тактична перемога над власною слабкістю.

— Ти артист. У вас емоції завжди випереджають графіки.

— Не завжди, — різко заперечив він, ледь помітно образившись на мій маневр. Хлопець відкинувся на спинку, підніс свій келих і зробив черговий ковток вина. — Іноді артистам просто потрібен хтось, хто стане для них якорем. Знаєш, цей бізнес… він випалює. Усі навколо хочуть від мене картинки: продюсери вимагають хітів і дисципліни, піарники — скандалів і правильних посмішок для камер, фанатки — ілюзії, що я належу кожній із них. Ти віддаєш усе це назовні, а всередині залишається суцільна пустка.

Святослав говорив це без театрального пафосу, чи дешевого жалю до себе. Радше з тихою, виснаженою чесністю людини, яка втомилася носити важкі обладунки. І це був черговий, влучний постріл просто в моє серце.

Моя раціональність завжди давала збій там, де з’являлася щирість. Мені до болю захотілося знову торкнутися його руки, сказати, що я розумію, як це — коли від тебе постійно чогось очікують…

— Я знаю це відчуття, — мимоволі вирвалося в мене.

Святослав здивовано глянув на мене з таким спалахом уваги, наче я щойно подарувала йому цілий всесвіт.

— Знаєш? — перепитав він, затамувавши подих.

— Знаю, — я сумно всміхнулася краєчком губ, дивлячись на місто внизу, де вогні автівок зливалися в золоті ріки. — Коли твоє прізвище йде попереду тебе, люди рідко цікавляться, що в тебе всередині. Ти мусиш бути бездоганною, витриманою, захищеною. Ніякого права на помилку.

— Ось чому ти закриваєшся за цими графіками, — м’яко підсумував він, і в його погляді сяйнуло щось настільки тепле, що в грудях защеміло. — Ти будуєш фортецю, щоб ніхто не підійшов надто близько. Але знаєш що, Жасмин?.. Твоя фортеця дуже красива. Хіба що дуже холодна.

У цей момент офіціант подав страви, майстерно розставивши тарілки з тартаром і рибою, розірвавши натягнуту між нами нитку. Проте напруга так і не зникла. Вона ніби просто трансформувалася в щось значно густіше, солодке й небезпечне.

Ми вечеряли, і з кожною хвилиною розмова ставала все легшою. Святослав виявився неймовірним оповідачем. Він кумедно перекривляв столичних саундпродюсерів, розповідав, як на першому кастингу ледь не провалився крізь сцену через зламаний підбор, щиро реготав із моїх історій про студентські роки в Римі та Мілані й ставив питання — сотні дрібних, особистих питань! Про мої улюблені книжки, про те, яку каву я п’ю зранку, чи сумую за теплом півдня. Він дивився на мене так, ніби кожна моя відповідь була найцікавішою таємницею у світі.

— Ти змерзла, — констатував Свят, помітивши, як я ледь помітно повела плечима.

— Трішки, — зізналася я. Звісно, цей шоколад хоч і захищав від поглядів, але проти вересневого протягу був безсилий.

Не встигла я поворухнутися, як Святослав підвівся, зняв свій лляний піджак, який висів на спинці стільця, і ступив до мене. Він обережно, торкаючись моїх плечей лише через тканину, накинув його мені на спину.

Піджак зберіг його тілесне тепло й густий аромат прянощів. Втім замість того, щоб повернутися на своє місце, Свят залишився стояти позаду мого стільця. Його руки плавно опустилися на спинку, обмежуючи мій простір. Він нахилився до мого вуха так близько, що його тепле дихання розворушило кілька вибитих із пучка кучерів.

— Якщо ми зараз не підемо звідси, я зроблю щось, через що завтра розірвуть мій контракт без права на апеляцію...

О Боже…

Слова впали на оголену шкіру біля самої мочки вуха разом із його гарячим подихом, від якого всередині все солодко й болісно обірвалося. По спині вниз, оминаючи кожен хребець, вдарила хвиля електричного жару. У мене миттєво пересохло в горлі. Пульс із глухим, шаленим гупанням ударив у самі скроні, вибиваючи з голови останні залишки холодної логіки. Його важкий лляний піджак на моїх плечах зберіг живе тепло його тіла й п’янкий, зухвалий аромат. Здавалося, я була замкнена в його особистому просторі, не маючи жодного шляху до відступу. А Святослав стояв за спиною надто близько, що я буквально відчувала, як край його поло торкається спинки мого стільця, а долоні, що міцно стискали темне поліроване дерево обабіч моїх плечей, практично взяли мене в полон.

— І… що ж ти зробиш? — ледь чутно видихнула я, відчуваючи, як мій власний голос зрадив мене.