8

Жасмин

З кухні раптово виринула Камелія. У піжамі з велетенськими єнотами, з ротом, перемазаним шоколадною пастою, і ложкою в руці. Вона завмерла на місці, опустила ложку й повільно, знизу вгору, витріщилася на мене так, ніби перед нею стояла інопланетна гостя.

— Офігіти… — видихнула мала, забувши навіть проковтнути печиво. — Жас, ти куди це надумала йти? Ти що, пограбувала музей і тепер маскуєшся під дорогу статую, а?

— Тс-с-с! Камі, тихіше, — зашипіла я, квапливо накидаючи на плечі вільний кремовий тренч, який хоч трохи прикривав усю цю непристойну розкіш шоколадного трикотажу. — Я пішла на зустріч. У справах.

— Ага-а, у справах про ліквідацію чиєїсь нервової системи? — скептично хмикнула Камелія, витираючи куточок рота тильним боком долоні. — Якщо мама це побачить, вона змусить тебе фотографуватися для лукбуку[1], а тато… ну, тато просто мовчки візьме пістолет і піде слідом за тобою.

— Ніхто нікуди не піде, бо ти нічого не бачила! — я дістала з клатча п’ятсот гривень і швидко сунула їй у кишеню піжамних штанів. — Це твій гонорар за мовчання. Зрозуміла?

Очі Камелії миттєво спалахнули діловим вогником.

— Окей. Контракт підписано, — прошепотіла вона, ховаючи купюру глибше в штанях. — Проте якщо хтось все-таки запитає, я скажу йому, що ти поїхала рятувати світ.

— Скажеш, що я на зустрічі з подругами. Все, я пішла!

Я вислизнула за масивні вхідні двері, вдихнувши прохолодне вечірнє повітря, що пахло опалим листям і мокрим асфальтом після невеличкого дощу. На під’їзній доріжці панувала рятівна порожнеча. Жодних чужих фар, жодних неочікуваних гостей. Тільки м’яке бурштинове світло ліхтарів уздовж саду.

Я майже летіла до машини, притримуючи краї тренча, щоб поділ сукні не торкнувся бруківки. Клацнув замок, салон зустрів мене знайомим ароматом мигдалю й приємною прохолодою шкіряних сидінь. Скинувши тренч на сусіднє крісло, я глянула в дзеркало заднього виду: шоколадний трикотаж ідеально вимальовував лінії, сережки мерехтіли в напівтемряві, а очі горіли тим самим азартом, якого я від себе навіть не очікувала. Мій мозок волав про те, що цей вечір виходить за межі будь-якого раціонального планування. Але серце чомусь уперто вимагало дати цій імпульсивності шанс.

Двигун тихо замурчав й автоматичні ворота безшумно розійшлися в боки, випускаючи мене на вільну міську дорогу. Через пів години я вже під’їжджала на місце.

Ресторан займав верхній поверх величного готелю в самому серці міста, і вечірній панорамний вигляд з його відкритої тераси завжди вважався найкращим у місті. Валет на вході ввічливо забрав мої ключі, скляний швидкісний ліфт за лічені секунди підняв мене нагору, де густий ритм міста лишився десь далеко внизу, під скляним куполом.

Двері ліфта безшумно розсунулися. Зала зустріла мене приглушеним світлом, тихими переливами лаунж-музики, дзенькотом кришталю та стриманим ароматом свіжих цитрусових і дорогого вина.

— Добрий вечір. У вас заброньовано?

— Добрий вечір, — я ледь помітно видихнула, розправляючи плечі й відчуваючи, як по спині пробігає хвиля хвилювання. — Стіл, на ім’я Святослава.

Дівчина мовчки кивнула. Хоча її очі на частку секунди округлилися від впізнавання, втім витримка, видно, взяла своє:

— Прошу за мною, пані. Вас вже очікують на терасі.

Вона провела мене повз затишні столики з темного дерева до важких скляних дверей, що вели на відкриту веранду. Там, над мерехтливим морем вогнів нічного міста, під скляним навісом стояло лише кілька столиків, надійно схованих за живими стінами з плюща й туй. І біля крайнього столика, просто біля панорамного скляного борту, я помітила його.

Святослав стояв спиною до входу, спираючись долонями на скляну огорожу й вдивляючись у вогні проспекту внизу. На ньому були ідеально скроєні бежеві штани та біла футболка-поло.

Почувши стукіт моїх підборів об терасну дошку, він повільно повернувся, і його погляд ковзнув по мені. Повільно. Жадібно. Не пропускаючи жодного міліметра. Від високої зачіски й відкритої тонкої лінії шиї, вниз по вигинах сукні, що щільно притискалася до мого тіла, до тонких щиколоток.

Свят, здається, завмер. Уся його звична, безтурботна сценічна самовпевненість на якусь коротку секунду просто випарувалася, поступившись місцем абсолютно щирому, німому шоку. А келих із білим вином, який він тримав у пальцях, ледь помітно здригнувся.

— Ого… — видихнув він настільки тихо, що це слово майже потонуло в шелесті вітру.

Він поставив келих на стіл і ступив мені назустріч, не відводячи погляду темних очей, у глибині яких спалахнуло щось відверто небезпечне.

— Здається, сорок хвилин щойно офіційно скасовуються, професорко, — його голос пролунав із тією хрипкуватою вібрацією, від якої по моїй шкірі миттєво пробігла гаряча хвиля сиріт. — Бо якщо я відпущу тебе сьогодні так швидко, мені цього не пробачать навіть мої власні пісні.

— Отже, тобі подобається? — посміхнулась я, злегка закусуючи нижню губу.

— Подобається? — Свят хмикнув, хитнувши головою. — Ти чарівна, Жасмин. Прошу, сідай.

Святослав зробив ще один плавний крок уперед, ковзнув рукою повз мене і галантно відсунув стілець. Коли я проходила повз нього, його плече ледь відчутно — майже випадково, але від того ще більш обпікаюче — торкнулося мого передпліччя. Запах його парфумів, терпкий, із пряними нотами та свіжості вечірнього міста, на коротку мить витіснив увесь навколишній світ.