7

Жасмин

Невдовзі я нарешті зачинила за собою двері нашого будинку, відрізаючи міський гул і задушливий вересневий пил.

Справи в батьковій охоронній агенції сьогодні, на диво, вдалося закрити за лічені години. Кілька перевірених маршрутів супроводу для нових клієнтів, три вивірені до сантиметра логістичні таблиці й короткий брифінг із черговими аналітиками — після цього мені там просто не було чого робити. Сам же тато, ледь закінчивши нараду, схопив ключі від свого «танка» і рвонув на чергову закриту зустріч із міською радою чи поліцією, залишивши офіс на своїх заступників.

Я відчувала блаженну тишу, що розливалася прохолодними коридорами нашого дому. Втома за день непомітно осіла в м’язах тягучою лінню, і єдине, про що я мріяла в цю мить — скинути туфлі на підборах, залізти під легку ковдру й хоча б кілька годин побути в абсолютній самотності. Без дзвінків. Без поглядів. І точно без думок про те, яку саме сукню обирати на фатальну вечерю о восьмій.

Я була свято переконана, що вдома немає абсолютно нікого: Камі до самого вечора сидітиме на своїх гуртках з театрального мистецтва, тато зайнятий справами, а Анна повинна бути в офісі.

Однак моє солодке уявлення про спокій розбилося вщент на першому ж кроці вглиб вітальні. Повітря в холі ледь відчутно пахло міцним чорним чаєм із бергамотом, терпким солодким тютюном від ароматичних паличок і тими самими улюбленими винно-ягідними парфумами. З боку гардеробної долинув шурхіт дорогої тканини й знайомий, ритмічний стукіт підборів об паркет. Чорт.

Схоже, план перепочити в повній ізоляції був не лише в мене. В Анни Ель-Хаддад на цей день були явно інші, набагато більш масштабні та небезпечні плани. І найгірше — вони, судячи з того, як вона граціозно випливла з-за дверей із палаючим вогником в очах, безпосередньо стосувалися мого вечірнього гардероба.

Вона стояла у дверному отворі, немов зійшла з обкладинки журналу, який сама ж і могла б викупити за один телефонний дзвінок. Бездоганні чорні штани-палаццо з високою талією, вільна шовкова сорочка кольору слонової кістки, розстебнута рівно настільки, аби тримати баланс між діловою стриманістю та відвертим шиком. Її важке чорне волосся було зібране у недбалий, втім до міліметра вивірений низький пучок, а в тонких пальцях Анна крутила масивний келих із водою та часточкою лайма.

— Навіть не здумай тікати, Жасмин, — пролунав її м’який голос, у якому відчувалися нотки повної й беззаперечної перемоги. — Я чула, як клацнув замок.

Я застигла з однією розстебнутою туфлею в руці, повільно видихнула й випросталася. Сподівання на тишу згоріли швидше, ніж сірник.

— Я не тікаю. Я просто оцінюю тактичну обстановку, — пробурмотіла я, скидаючи другу туфлю й із насолодою ступаючи на прохолодне дерево підлоги. — Хіба в тебе не мала бути зустріч із юристами щодо нового альбому?

— Перенесла, — недбало кинула Анна, зробивши ковток і змірявши мене довгим, прискіпливим поглядом знизу вгору. — Деякі речі вимагають особистого втручання генеральної продюсерки. Наприклад, катастрофічний дефіцит відвертості у моєї старшої доньки.

Вона відступила вбік, плавним жестом запрошуючи мене пройти у вітальню, де на велетенському велюровому дивані вже височіла підозріло знайома гора брендованих чохлів для одягу та коробок зі взуттям. У мене мимоволі смикнулося око.

— Анно, будь ласка, скажи, що це не те, про що я думаю.

— Залежить від того, наскільки масштабні твої гріхи, — незворушно відказала вона, кивнувши на пакунки. — Це просто зразки тканин і капсула для нового мерчу, які мені привезли кур’єром. Але якщо ти вважаєш, що цим можна відкупитися від моїх питань, мушу тебе розчарувати.

Анна плавно пройшла до скляного журнального столика, поставила келих і опустилася на край крісла, закинувши ногу на ногу. Її поза виглядала розслабленою, проте в темних очах читалася та сама холодна зібраність, з якою вона зазвичай розривала невигідні контракти.

— Сідай, Жасмин. Розповідай, що це за дешева мильна опера розгортається просто в мене під носом.

Я завагалася, проте все ж пройшла до дивана й сіла на вільний край, підібгавши під себе ноги. Шкіра на щоках досі зрадливо пам’ятала ранковий сором, але зараз треба було тримати оборону.

— Ніякої опери немає, — спробувала я увімкнути голос професійного аналітика. — Я просто допомогла розв’язати питання з райдером і логістикою поїздів. Його люди не вміють прораховувати свої помилки, от і все.

— Жас, — Анна вимовила моє ім’я з тихим, майже втомленим докором, знявши з обличчя світську маску. — Ти можеш згодувати цю казку своєму татові, бо для нього весь світ ділиться на «безпечно» і «потрібно застрелити». Але точно не мені. Я ж бачила, як Святослав дивився на тебе в коридорі студії ще тоді, коли ти виходила з мого кабінету. І що гірше — я бачила твої щоки на кухні сьогодні вранці. Щось сталось, еге ж?

Вона ледь помітно поморщилася, ніби проковтнула щось кисле, і покрутила тонку обручку на безіменному пальці.

— Послухай, Святослав дійсно талановитий, я не сперечаюся. Я сама підписала з ним контракт, бо його голос продає зали, а ці його кучері й щенячий погляд змушують дівчат скуповувати фан-зону за двадцять хвилин після старту продажів. Проте я знаю цей типаж навиліт, Жазі. Він нарцис. Усе його життя — це вистава, в якій кожен має грати роль захопленого глядача. Навіть коли він здається зворушливим і беззахисним, він усе одно тримає в голові світло софітів і власний ракурс.