4

Жасмин

Довгі, тягучі гудки розривали тишу. Один.. Другий.. Третій...

Я вже подумала, що Матвій скине або взагалі не візьме слухавку, коли на четвертому гудку динамік клацнув, і в трубці почувся далекий шум відлуння великого порожнього приміщення й той самий низький, втомлений голос:

— Слухаю.

Це коротке, холодне «Слухаю» пролунало так незвично сухо, що в мене перехопило подих. Жодного «Жазі», жодної звичної дражливої «курки», жодного сліду того хлопчачого запалу, з яким він кілька годин тому кружляв мене на вулиці. Лише порожнє, монотонне відлуння величезного скляного шоуруму, в якому він зараз перебував сам-один серед десятків нових автівок.

— Матвію?.. — мій власний голос здався мені занадто тонким і невпевненим. Я підтягнула коліна до грудей, міцніше притискаючи телефон до вуха. — Привіт. Ти… ти ще в салоні?

На тому кінці дроту повисла важка та в'язка пауза. Я почула тихий шелест паперів, потім глухий металевий стукіт — схоже, він кинув щось важке на стіл, — і тільки після цього пролунав повільний та виснажений видих.

— А де мені ще бути, Жасмин? — у його голосі не було відвертої злості, проте ця підкреслена, втомлена байдужість ранила набагато глибше, ніж якби він накричав. — Документи батька самі себе не перевірять. Тут три нові поставки з Мюнхена зависли на митниці, і я в повній дупі. Враження, ніби ніхто більше й не хоче працювати в цьому сраному салоні.

— Я знаю… — я прикусила губу, відчуваючи, як сором пече щоки навіть у темряві моєї спальні. — Я… я перепросити хотіла, Матвію. За сьогодні. Я справді повелася як остання свиня. Ми ж домовлялися про обід, а я просто… смикнулася на робочі папери й усе зірвала. Мені дуже прикро. Справді.

Матвій знову помовчав. Кілька довгих, безжальних секунд, протягом яких я чула лише його важке дихання.

— Залиш, Жасмин, — нарешті промовив він, і в слухавці почувся тихий, майже безрадісний смішок. — Тобі нема за що перепрошувати. Ми дорослі люди, у кожного свої пріоритети. Ти прилетіла додому вирішувати справи, а не вештатись по забігайлівках зі старими друзями. Тим більше… якщо в лейблі з'явилися набагато цікавіші проєкти, які потребують твоєї термінової уваги.

Слово «проєкти» він вимовив із таким гірким сарказмом, що по шкірі пробіг мороз. Усередині все стиснулося. Він знав. Або бачив. Або Анна встигла ляпнути щось мимохідь. Або чортзна-що.

— Матвій, це була просто робоча допомога новачку, — спробувала заперечити я, але мій голос зрадливо здригнувся. — Там справді був завал у логістиці, а ти знаєш, яка Анна буває нещадна, якщо в графіках бардак…

— Жас, перестань, — різко, майже благально перебив він мене. У його голосі нарешті прорвалася та жива, напружена хрипота, яку він так старанно ховав за маскою байдужості. — Будь ласка. Не тримай мене за ідіота. Не треба читати мені лекції про «допомогу новачкам». Я все зрозумів. Усе нормально. Чесно.

— Нічого не нормально, Матвію!

Я сіла рівно, відчуваючи, як до горла підкочує гаряча хвиля образи на саму себе й безсилля від цієї раптової стіни між нами.

— Ти розмовляєш зі мною так, ніби я чужа людина! Ми не бачилися цілий рік, ти підкидав мене в повітря ще вдень, а зараз говориш так, наче викреслив мене зі свого життя!

— А що ти хочеш від мене почути?! — його голос раптом гримнув так гучно, що луна покотилася порожнім автосалоном, змушуючи мене здригнутися. — Що я зрадів, коли вийшов із кабінету з дурнуватими акціями в руках, а тебе просто… здуло? Що мені було приємно отримати суху відмазку, поки ти мило пила каву з черговим самозакоханим хлопчиком, який навіть шнурки сам зав'язати не здатен без публіки?!

Я затамувала подих. Серце заколотилося десь біля самого горла. Він бачив нас. Бачив, як ми виходили з холу.

— Матвій… — ледь чутно видихнула я.

— Забудь, — знову видихнув він, і ця раптова, миттєва капітуляція перед власною люттю прозвучала набагато страшніше за крик. Матвій явно взяв себе в руки, знову закриваючись на всі замки. — Пробач. Я справді задовбався за цей день. Не варто було зриватися. Іди спати, Жас. У тебе завтра багато роботи в агенції дядька Аміра. Надолужимо якось іншим разом… коли в тебе буде вільне вікно між рятуванням світу та чужих кар'єр.

— Матвію, зачекай, не кидай слухав…

Короткі гудки в динаміці пролунали як постріл у скроню.

…Він все-таки скинув.

Матвій Гонгадзе — хлопець, який із десяти років ділився зі мною останнім печивом, витягав за руку з будь-яких халеп і терпляче вислуховував мої математичні теорії годинами — щойно просто обірвав зі мною зв'язок. Уперше в житті.

Я повільно опустила телефон на ковдру. Екран знову блимнув у темряві, нагадуючи про повідомлення Святослава, яке все ще висіло відкритим:

Невідомий номер: Дякую за врятований голос, професорко… Тепер ти просто зобов'язана піти зі мною на справжню вечерю. //Святослав

Зараз ці красиві слова про «врятований голос» здавалися дивно невагомими на тлі тієї глухої, болючої тріщини, яка щойно пішла по фундаменту нашої з Матвієм дружби. Однак почуття впертості та бажання закритися від почуття провини вже брали своє.