Моє і не моє

Третя людина, яку я запитала про Лесю Глинську, не знала, де вона живе.

Зате знала, де вона буває вдень.

— Біля старої сушарні сітей, — сказала жінка з кошиком цибулі. — Якщо сьогодні не поїхала на верхній склад.

— Це далеко?

— Пішки хвилин двадцять. Якщо не звернете до нової пристані.

— А як не звернути?

Жінка подивилася через моє плече.

— Коли побачите нову пристань, не йдіть туди.

Я подякувала.

Контрсвідок чекав біля колонки з водою. Я переказала напрямок.

— Я можу лишитися тут, — сказав він.

— Чому?

— Ви шукали її самі.

Це прозвучало без докору.

— Ходімо до сушарні. Далі я піду одна.

Верхня Пристань виявилася не однією пристанню, а кількома рядами складів, двома причалами й довгою смугою будинків уздовж води. «Сектор три» нічого не говорив людині, яка не розвозила тут пошту. На стовпах не було цифр. Межі секторів існували в чужій роботі.

Ми двічі збилися з дороги.

На третій раз я побачила стару сушарню: низький дерев’яний навіс, під яким на жердинах висіли темні сітки. Пахло риб’ячим жиром і мокрою коноплею.

Контрсвідок зупинився біля дороги.

— Я почекаю тут.

Я кивнула й пішла далі.

Біля навісу працювали дві жінки. Одна латала сітку, друга рахувала мотки тонкого каната й записувала щось крейдою на дощечці.

— Перепрошую. Леся Глинська?

Жінка з крейдою підняла голову.

Вона нічого не сказала кілька секунд.

— Хто питає?

— Марта.

Я назвала домашнє місто й додала:

— Адела була моєю сестрою.

Пальці Лесі стиснули крейду.

— Була?

— Вона померла вісім місяців тому.

Друга жінка перестала латати сітку, глянула на Лесю й без слова перенесла роботу на дальній край навісу.

Леся поклала крейду.

— Звідки ви знаєте, що я тут?

Я могла почати з Аделиного зошита. Це було б правдою, але не відповіддю.

— Учора я отримала службове уточнення вашої зони доставки.

Її обличчя змінилося.

— Ви працівниця пошти?

— Ні. Цивільного реєстру.

— Тоді навіщо вам моя зона доставки?

— Не була потрібна для моєї роботи.

Леся дивилася на мене.

Я продовжила, поки не захотілося замовкнути.

— Я використала своє посвідчення з підставою, якої не мала. Повної адреси мені не дали. Лише сектор і перевіз. Доступ до таких запитів мені вже призупинили.

— А нормальний лист?

— Я відправила його раніше того самого дня.

— І не дочекалися відповіді.

— Ні.

Леся кивнула один раз.

— То відповідь зараз: ні.

Я відчула, як готові запитання в голові ще кілька секунд стоять на своїх місцях.

— Добре.

Вона, здається, чекала продовження.

Я не продовжила.

— Ви навіть не спитаєте, чому? — сказала Леся.

— Ні.

На дальньому кінці навісу хруснула суха рейка. Друга жінка вилаялася під ніс і почала шукати іншу.

Леся потерла великим пальцем білий слід від крейди.

— Ви дуже схожі.

— Знаю.

— Це не комплімент.

— Я не сприйняла так.

Вона відвела очі до річки.

— Я не хочу говорити про Аделу. Ні про те, що вона питала, ні про те, що я їй сказала. І не хочу, щоб ви поверталися сюди через два дні з іншою причиною.

— Не повернуся.

— І не питайте про мене в сусідів.

— Не буду.

Я вже розвернулася, коли вона сказала:

— Ваш лист, мабуть, прийде пізніше.

Я озирнулася.

— Можете його не відкривати.

— Так і зроблю.

Це було все.

Контрсвідок стояв там само. За час розмови він купив у хлопця біля дороги дві сливи й одну вже з’їв.

— Вона відмовилася, — сказала я.

— Зрозуміло.

Він простягнув мені другу сливу.

Я взяла.

— І що тепер? — спитав він.

— Сьогодні — нічого.