Чужа межа

— Шість днів, якщо вона відповість одразу.

Поштова службовиця сказала це буденно. Я подивилася на конверт перед нею.

— А якщо не одразу?

— Тоді довше.

— Наскільки?

— Залежить від маршруту.

— Якого саме?

Вона підняла очі.

— Якби я могла вам сказати маршрут, вам не була б потрібна переадресація.

На столі між нами лежала моя записка до Лесі Глинської. Ім’я я знайшла в Аделиному зошиті ще вчора ввечері: дві дати, назва села на верхній течії й коротке «була при переправі». Біля другого запису Адела дописала: «повернутися — уточнити послідовність».

Ніякої адреси.

Стара адреса, яку знайшли в місцевому довіднику, більше не діяла. Нова була закрита для прямої видачі й стояла на поштовій переадресації.

Переадресація дозволяла передати Лесі лист, але не відкривала її маршрут.

Службовиця постукала нігтем по моєму конверту.

— Ми приймемо лист. Передамо в її сектор. Якщо вона захоче, відповість сюди або вкаже інше місце.

— Ви не можете хоча б сказати, в якому вона районі?

— Не в межах звичайного запиту.

— Я не прошу адресу.

— Район теж є частиною маршруту.

Я знала це.

У моєму відділі правило формулювалося трохи інакше, але сенс був той самий: якщо людина погодилася на пересилання кореспонденції, вона не погодилася разом із цим на видачу того, куди саме її пересилають.

Я дістала гроші за пересилання.

— Добре.

Службовиця перевірила ім’я адресатки, моє ім’я, місце для відповіді й двічі змусила мене переписати номер заїзду, бо спочатку я поставила номер кімнати в рядок для будинку.

— Ви часто заповнюєте бланки? — спитала вона.

— На жаль.

— Не схоже.

— Сьогодні поганий день для моєї професійної репутації.

Вона хмикнула й поставила штемпель.

На відривній частині лишилася дата прийняття. Я сховала квитанцію в гаманець і відійшла від віконця.

У черзі за мною чоловік із загорнутим у газету колесом сиру сперечався з дружиною, чи треба було писати ім’я племінника через «и». Вони сперечалися тихо й дуже серйозно.

Я вийшла на вулицю.

Контрсвідок стояв через дорогу біля стовпа з розкладом річкових рейсів. Побачив конвертну квитанцію в моїй руці й нічого не спитав, доки я сама не сказала:

— Шість днів мінімум.

— Зрозуміло.

— Ми не можемо сидіти тут шість днів.

— Можемо.

Я зупинилася.

— Що?

— Можемо. Це буде дорого й незручно, але фізично можемо.

— Я не це мала на увазі.

— Я знаю.

Він подивився на дошку розкладу.

— Або ви можете лишити адресу наступного вузла. Відповідь дожене вас поштою.

— Якщо дожене.

— Якщо вона відповість.

Я стиснула квитанцію між пальцями й одразу розправила її.

Він не додав нічого.

Ми пішли до заїзду.

На ринку продавали ранні груші — тверді, майже зелені. Я купила дві, одну віддала йому. Він подивився на неї так, ніби не був певен, чи це їжа, чи ще одне адміністративне рішення.

— Вона тверда, — сказав він після першого укусу.

— Я бачу.

— Ви купили дві.

— Це не означає, що я знала.

Він доїв її все одно.

• • •

До обіду я перевірила наступний річковий рейс, залишила на пошті адресу наступного заїзду й ще раз звірила всі згадки про Лесю. Дві дати, два місця, жодного доказу, що записи стосувалися тієї самої людини.

Я поклала квитанцію на зошит, зняла, поклала назад. За вікном чоловік двічі не зміг закотити порожню бочку на віз; із кухонним хлопцем упорався за кілька секунд.

Нічого не ставалося. Леся не була в небезпеці, я теж. За шість днів не зникне жоден документ, який уже існує.

Я взяла квитанцію й пішла назад до поштового управління.

Цього разу зайшла не в зал загальної кореспонденції.

У бічному коридорі була табличка «Службові пересилання та адресне уточнення». Я проходила повз неї вранці.

Тоді двері були зачинені.

Тепер відкриті.

За столом сидів чоловік років п’ятдесяти й розрізав ножем мотузку на пачці формулярів. Біля ліктя стояла чашка з чайною плівкою зверху.

— До котрої ви приймаєте службові запити? — спитала я.

— Ще пів години.