Третій причал

— Я не знаю, чого вам ще треба.

Жінка сказала це раніше, ніж я встигла представитися.

Ми стояли під навісом біля третього причалу. За її спиною двоє хлопців витягали з човна мокрий мотузок і сварилися, кому його потім розплутувати. Річка була сіра й повільна. На столі біля контори сохли три бланки під каменем, щоб їх не забрав вітер.

— Мені повернули ліцензію, — сказала жінка. — Якщо ви прийшли перевірити, чи я досі здатна стояти на ногах, можете зекономити собі ранок.

Я дістала з кишені записку, яку вчора лишила в річковій службі.

— Ви Віра?

— Ви це знаєте.

— Я Марта.

Вона подивилася на мене так, ніби я невдало пожартувала.

— І минулого разу були Марта.

Контрсвідок стояв за кілька кроків, біля стовпа з розкладом вантажних рейсів. Віра перевела погляд на нього.

— Він теж слухатиме?

— Якщо ви не хочете — ні.

— Не хочу.

Я озирнулася.

Контрсвідок уже відходив до контори перевізників.

Віра простежила за ним, потім кивнула на лаву під навісом.

— П’ятнадцять хвилин.

— Добре.

— Я не обіцяла відповідати на все.

— Я теж.

Вона сіла першою.

На ній була коротка темна куртка з просоленими біля манжетів краями. Праву долоню перетинав старий світлий шрам. Поруч із лавою стояла відкрита дерев’яна скринька з інструментами й загорнутим у тканину шматком сиру.

— Ви справді не пам’ятаєте? — спитала Віра.

— Не пам’ятаю, бо ми не зустрічалися.

Вона коротко засміялася, без веселощів.

— Зручно.

Я дістала копію близнюкового витягу.

— У мене була сестра. Адела. Ми близнючки.

— Була?

— Вона померла.

Віра не взяла папір.

Її обличчя змінилося зовсім трохи: не пом’якшало, просто зникла готова наступна репліка.

— Коли?

— Вісім місяців тому.

Вона подивилася на річку.

Один із хлопців біля човна нарешті перетягнув мотузок на свій бік і переможно сказав щось, чого я не розчула.

— А ви кажете, що це була вона, — промовила Віра.

— Я поки кажу тільки, що вона існувала. І що могла бути тут замість мене.

— Обережно.

— Робота така.

— У неї теж була робота.

Я нічого не відповіла.

Віра нахилилася до скриньки, дістала звідти складений учетверо папір і поклала між нами.

— Сімнадцятого серпня. Минулого року.

Я не торкнулася паперу.

Дата була знайома.

Учора ввечері я вже бачила її в Аделиному зошиті біля літери «В.» і причалу. Після цього відкрила власні дорожні нотатки.

Ще вдома, коли збирала маршрут, я виписала кілька Аделиних дат поруч зі своїми робочими прив’язками. Не всі. Ті, що можна було перевірити без тижня в архіві.

Сімнадцяте серпня було серед них.

— Що сталося того дня? — спитала я.

— Спочатку нічого.

Віра потерла великим пальцем край паперу.

— Вона прийшла через старі річкові історії. Питала про аварії, сигнали, хто кому що переказував. Я водила вантажні баржі й два пасажирські рейси на тиждень. Людей знала. Ріку теж.

— Ви говорили тут?

— Спочатку тут. Потім у чайній за службою.

Віра назвала її. Я записала.

— Я тоді тільки повернулася після хвороби. Нічого страшного. Гарячка, слабкість. За два тижні вже працювала.

Вона замовкла.

— Але?

— Але двічі паморочилося в голові. Один раз сіла просто на підлогу в коморі, бо зрозуміла, що зараз упаду. Другий — біля причалу.

— Ви втрачали свідомість?

— Ні.

— Лікар знав?

— Ні.

— Адела?

Віра подивилася на мене.

— Я сказала їй.

Поруч дзенькнув метал. Хтось упустив гак.

— Навіщо?

— Бо вона спитала, чому я перестала брати далекі рейси. Я сказала: поки не впевнена в собі. І одразу сказала, що це між нами.

— Саме так?

— Саме так: «Не несіть це в службу». У мене за дев’ять днів починався сезонний контракт. Якщо мене знімали з ліцензії хоча б на тиждень, місце віддавали іншому.

— Що вона відповіла?