Дві літери

— Він залишиться? — спитав чоловік у дверях.

Дивився він на мене, хоча питання стосувалося Контрсвідка.

Я озирнулася.

— Ні. Будь ласка, зачекайте десь поруч.

Контрсвідок кивнув.

— На пошті.

Не спитав, на скільки.

Чоловік дочекався, поки він спуститься сходами, і тільки тоді відступив від дверей.

— Заходьте.

У Аделиному зошиті тут стояли дві літери: «М. Р.». Під ними — адреса в старому кварталі над крамницею палітурника. Вивіска внизу виявилася тією самою. На вікні другого поверху сохли три аркуші мармурового паперу, а на сходах пахло клеєм і мокрим деревом.

Мирон працював у передній кімнаті. На столі лежали нитки, обрізки шкіри, два ножі й книжковий блок, затиснутий між дошками. За напіввідчиненими дверима була житлова кімната.

Він прибрав зі стільця стопку картону.

— Сідайте.

Я сіла.

Мирон поставив чайник на маленьку плиту, дістав дві чашки й у мою налив чай раніше, ніж я встигла сказати, що не просила.

Поставив чашку праворуч від мене.

Потім пересунув далі від краю.

— Ви її там уже раз розбили.

Я так і тримала чашку за ручку.

Я подивилася на нього.

— Не розбивала.

— Знаю.

Він сів навпроти.

Я додала до чаю ложку меду.

Мирон дивився на ложку.

— Вона пила без меду, — сказав він.

— Я п’ю з медом.

— Бачу.

Кілька секунд він крутив свою чашку за ручку.

— Коли я думаю про ту чашку, — сказав він, — у голові це ви. Коли думаю про ключ, який лежав у вас у кишені, теж ви. Коли згадую, як ми сварилися через відкрите вікно, — знову ви.

— Але звали її Адела.

— На папері — так. І іноді в пам’яті теж. Не питайте, чому іноді. Я не знаю.

Його голос не був сердитим. Втомленим — так.

Я дістала з сумки копію близнюкового запису, але не подала йому.

— Вам потрібен доказ, що я не вона?

— Ні.

Він сказав це швидко.

Потім подивився на мою руку з ложкою.

— Вона мед терпіти не могла.

Я поклала ложку на блюдце.

Мирон коротко видихнув через ніс. Це могло бути сміхом, але не стало ним.

— Перепрошую, — сказав він. — Це не ваша проблема.

— Частково вже моя.

— Оце якраз і лякає.

Я не відповіла.

Його обличчя не було мені знайоме. Ні голос, ні руки, ні те, як він сидів, притиснувши одну стопу до ніжки стільця. Нічого всередині не підтягнулося до нього назустріч.

Я сиділа в кімнаті, де хтось пам’ятав мене в житті, якого я не жила.

— Ви були разом? — спитала я.

— Були.

— Довго?

— Досить, щоб вона мала ключ.

Я чекала.

Мирон провів пальцем по тріщині на столі.

— Майже два роки. Не весь час тут. Вона їздила. Я працював. Іноді її не було по місяцю, іноді поверталася на три дні й поводилася так, ніби три дні — це нормальна кількість часу, щоб полагодити все, що зламалося за місяць.

— Виходило?

— Ні.

Мирон підвівся й прикрив вікно. Не до кінця — залишив вузьку щілину.

— Через це ви сварилися? — спитала я.

— Через вікно — теж.

— А серйозно?

Він сперся стегном об край столу.

— Серйозно ми сварилися через те, що я хотів знати, коли вона повернеться. Вона часто не знала. Потім через те, що я почав просити її хоча б казати, коли не знає. Їй здавалося, що вона це й так робить.

Я записала одну коротку фразу й відклала олівець.

— Ви розійшлися до її смерті?

— До того, як вона востаннє поїхала звідси.

— Наскільки до?

— Шість тижнів, може сім.

— Ви впевнені?

— У тижні — ні. У тому, що це сталося раніше, — так.

Я записала окремо: «шість-сім тижнів» і «до останнього виїзду — точно».

— Що сталося?

Мирон подивився на мене довше, ніж раніше.

— Ми розійшлися.

— Я зрозуміла.

— Ні. Ви питаєте, що саме вона сказала.

Я не заперечила.

— Цього я вам не скажу.