Двадцять хвилин

До наступного вузла ми дісталися о пів на одинадцяту.

За розкладом мали бути там до восьмої.

Дощ уже закінчився, але місто все одно виглядало мокрим: темні дахи, блискуча бруківка, вода під колесами возів. Диліжанс зупинився біля поштового двору, і перші кілька хвилин я займалася речами, які не мали жодного стосунку до Адели.

Я забрала саквояж, перевірила застібку сумки з паперами й з’ясувала, що ранковий хліб, загорнутий у тканину, пережив дорогу краще за мої черевики.

Контрсвідок домовлявся з кучером про свій службовий багаж.

— До цивільного відділу звідси хвилин п’ятнадцять, — сказав він, коли підійшов.

— За картою — дванадцять.

— Після вчорашнього я не сперечатимусь із картою.

— Розумне рішення.

Ми рушили пішки.

На першому перехресті з’ясувалося, що одна з вулиць перекрита через воду біля стічного каналу.

Стало п’ятнадцять.

Я нічого не сказала.

Контрсвідок теж.

Цивільний відділ займав перший поверх старої управи між аптечною крамницею й конторою перевізників. Усередині пахло мокрою вовною, чорнилом і вугіллям із маленької печі біля стіни.

Черги майже не було.

Це насторожувало більше, ніж мало б.

Я подала службовиці копію близнюкового запису, свою посвідку й аркуш із даними, які виписала з Аделиного зошита.

— Мені потрібен цивільний ланцюг на цю особу, — сказала я. — Не відомості з обмеженим доступом. Місцеві реєстрації, зміни статусу й чинні або історичні посилання на інші фонди.

Службовиця прочитала ім’я.

Потім дату народження.

Потім ще раз ім’я.

— Родичка?

— Сестра.

Слово вийшло нормально.

Мене це чомусь роздратувало.

Вона глянула на копію запису.

— Близнючка.

— Так.

— Зачекайте.

Контрсвідок залишився біля лави для відвідувачів. Я підійшла до стійки ближче, коли службовиця витягла довгий ящик із картками.

Першу картку вона знайшла швидко.

Надто швидко, щоб це щось означало.

Повне ім’я збігалося. Дата народження теж. У нижній частині стояв старий місцевий номер і два подальші посилання.

Перше вело до тимчасової реєстрації проживання.

Друге — до зведеного регіонального покажчика.

Службовиця переписала номер на клаптик паперу й пішла до іншої шафи.

Повернулася хвилин за п’ять із товстою книгою.

— Дивно, — сказала вона.

— Що саме?

Вона повернула книгу до мене.

Номер на картці мав вести до рядка сто вісімнадцять.

У книзі після сто сімнадцятого одразу йшов сто дев’ятнадцятий.

Я перевірила сторінку.

Потім попередню.

Нумерація до цього була послідовна.

— Аркуш вирваний?

— Ні.

Вона провела пальцем по внутрішньому краю зшитка.

Папір був цілий. Не видно було ані обрізаного залишку, ані пошкодженої нитки.

— Тоді номер не внесли.

— Або перенесли до іншого тому й не виправили посилання.

— Де другий том?

— Якщо він є, це я зараз і спробую з’ясувати.

Вона поклала книгу на стіл і відкрила журнал передач.

Я знала кілька помилок, які виглядали так само: зарезервований номер, стара картка після переписування, перенесений рядок без виправленого посилання. Міг бути й окремий журнал, про який тут просто не пам’ятали.

Жодна версія не вимагала змови. Усі вимагали часу.

— У вас є старі місцеві книги за ці дати? — спитала я.

Службовиця підняла голову.

— Є.

— Не зведені покажчики. Первинні міські реєстрації.

— Частина тут, частина в нижньому сховищі.

— Тоді центральне посилання нам не потрібне, щоб перевірити місцеві події.

Вона подивилася на мене уважніше.

— Ви з реєстру?

Я показала посвідку ще раз.

— Молодша реєстраторка.

— Тоді навіщо я вам усе це пояснюю?

— Бо я сьогодні відвідувачка.

Вона подумала й кивнула.

— Справедливо.

Контрсвідок підійшов ближче, але не до стійки.

— Що знайшли?

— Поки що зламане посилання.