Дощова дорога

Дощ почався ще до світанку.

Не злива.

Рівний дрібний дощ, який не давав жодної причини скасувати виїзд, зате обіцяв бути з нами весь день.

Я зрозуміла це, щойно вийшла з заїзду й побачила подвір’я. Вода вже стояла в старих коліях тонкими сірими смугами. Коні під навісом були накриті попонами, кучер лаявся на ремені, а станційний хлопець тягнув до диліжанса ще один промаслений чохол.

Контрсвідок стояв біля заднього колеса й дивився, як прив’язують багаж.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Поки що не вирішила.

Він глянув на небо.

— Справедливо.

Я передала свій саквояж кучерові й простежила, щоб той поклав його не під край, куди стікала вода з даху, а ближче до середини.

Аделин записник залишився в мене. Як і дорожні папери.

— Ви завжди тримаєте документи при собі? — спитав Контрсвідок.

— У дорозі — так.

— Розумно.

— Це не комплімент, якщо я сама знаю, що це розумно.

— Тоді відкликаю.

— Пізно.

Кучер крикнув, що вирушаємо.

У диліжансі було шестеро пасажирів. Двоє їхали ще з учорашньої ділянки, решта сіли тут. Жінка з кошиком яєць тримала його на колінах так, ніби кожна вибоїна була особистою образою. Навпроти неї чоловік у вовняній шапці заснув ще до міської брами.

Я сіла біля вікна.

Контрсвідок — через прохід.

Першу годину дощ майже не заважав. Дорога була тверда, колеса брали старі колії без особливих проблем, а вода збігала в канави по боках.

На другій годині канави переповнилися.

На третій ми почали їхати повільніше за пішу людину.

Кучер двічі зупинявся, щоб перевірити колеса. Потім ще раз — біля невеликого поштового двору, де мав бути короткий перепряг.

Коротким він не вийшов.

Станційний старший подивився на дорогу, на коней і сказав:

— Далі до мосту ще можна. Що після мосту — не скажу.

— А хто скаже? — спитала я.

— Хтось, хто вже звідти повернувся.

Це було логічно й абсолютно непотрібно.

Ми чекали двадцять сім хвилин.

Повернувся підвода з двома чоловіками дорожньої служби. Один був по коліна в багнюці.

— Біля малого мосту підмило насип, — сказав він. — Великий екіпаж не пускаємо.

Кучер вилаявся тихіше, ніж зранку, але довше.

— Наскільки? — спитав Контрсвідок.

— Край просів. Сам міст цілий. Порожній легкий віз, може, проведемо. Цю коробку — ні.

Він кивнув на диліжанс.

— Об’їзд?

— Старою млиновою дорогою. Якщо верхня канава не переллється. Там теж розмокло.

— Скільки до наступної застави?

— Від мосту сім кілометрів. Звідси дев’ять із чимось.

Контрсвідок подивився на дорогу, потім на годинник.

— Тоді не чекаємо. До верхньої застави підемо пішки, там візьмемо віз.

Він уже дивився на дорогу далі, ніби питання було закрите.

Я повернулася до нього.

— А мій багаж?

— Візьмемо тільки потрібне.

— Решта?

Він глянув на диліжанс.

— Залишиться зі станційною службою до відновлення руху.

— І мій дорожній квиток теж сам себе перепише?

Він замовк.

Станційний старший подивився на нас із помітно більшим інтересом.

Я дістала квиток.

— Якщо я сходжу з цього рейсу без оформленого перенесення, на наступній заставі мене можуть провести як таку, що не прибула. Місце на ранкову ділянку звільнять. Багаж піде окремо. Якщо доведеться купувати новий квиток, платитиму я.

Контрсвідок ще раз подивився на годинник.

— Це скільки займає?

— Якщо станційний старший поставить перенесення на той самий дорожній лист — хвилин п’ятнадцять. Якщо він не має права — довше.

Старший образився.

— Маю я право.

— Чудово.

— І не п’ятнадцять. Десять.

— Ще краще.

Контрсвідок кивнув.

— Добре. Спочатку перенесення.

Без «але».

Я не відразу відповіла.

— Добре.

Дорожник витер рукавом мокре чоло.

— Пішки все одно не раджу. За мостом глина. Провалюватиметеся по щиколотки.

Контрсвідок присів біля схеми, яку той намалював пальцем просто на мокрій дошці лави.