Незалежні версії

Дарина справді не змусила мене чекати годину.

Сорок три хвилини.

Контрсвідок зранку пішов на власну службову зустріч. Ми домовилися побачитися ввечері в заїзді, тож чекати Дарину мені довелося самій.

Я встигла заповнити форму, двічі прочитати правила роботи зі збіркою й пошкодувати, що не поснідала вдруге. На сорок четвертій хвилині двері за стійкою відчинилися, і жінка з олівцем у волоссі сказала:

— Марта?

— Так.

— Марина передала, що ви прийдете.

— Вона сказала, що ви не змусите мене чекати годину.

Дарина глянула на годинник.

— Не змусила.

— Це правда.

Вона всміхнулася одним кутиком рота.

— Ходімо.

Міське сховище виявилося більшим, ніж здавалося з вулиці. За першою залою з книгами й газетами починався довгий коридор, де пахло пилом, клеєм і сухим деревом. Дарина провела мене до кімнати з двома широкими столами. Уздовж стін стояли шафи з пласкими шухлядами й коробками різного розміру.

— Плащ сюди. Сумку можете лишити біля себе, але на стіл тільки те, з чим працюєте. Їжу — ні. Чорнило — ні. Олівець у вас є?

Я показала.

— Добре. Тоді ми майже друзі.

Вона сіла навпроти.

— Що саме вам потрібно від мене?

Я витягла Аделин записник.

Дарина перестала усміхатися.

— Де ви це взяли?

— У батьківському домі.

Вона не торкнулася записника, лише нахилилася ближче.

— Це її.

— Ви впевнені?

— Я бачила його щодня майже три тижні. Вона постійно губила олівець у згині обкладинки.

Я машинально перевірила згин.

Там нічого не було.

— Адела працювала тут?

— Не працювала. Користувалася збіркою. Потім ми почали допомагати одна одній.

— Марина сказала, ви можете пояснити, що вона досліджувала.

— Можу пояснити, що бачила я. Це не те саме.

— Підійде.

Дарина ще раз подивилася на мене.

— Ви сестра?

— Близнючка.

Питання на її обличчі з’явилося раніше, ніж вона встигла його сховати.

Я поклала поруч архівний витяг.

— Я теж дізналася недавно.

Вона прочитала тільки верхню частину, де були наші імена й дата народження. Далі не стала.

— Зрозуміло.

Вона повернула витяг.

— Те, що я можу вам показати, не секретне, — сказала Дарина. — Частина матеріалу має обмеження від самих свідків. Там імена закриті або доступні тільки дослідникам із окремою підставою. Я не відкриватиму їх через те, що ви родичка.

— Я й не прошу.

— Добре. Адела теж спершу казала, що не просить. Потім знаходила формулювання, через яке це звучало як зовсім інше питання.

— І ви давали?

— Ні.

— Вона злилася?

— Так.

Дарина підвелася.

— А наступного ранку приходила з іншою підставою, вже нормальною.

Дарина дістала з шафи три картонні папки.

— Почнемо з того, за що я готова відповідати.

Перша папка містила копії старих польових записів. Не оригінали — переписані картки з датою, місцем, ім’ям збирача й короткою приміткою про джерело. Деякі були старші за мене років на сорок.

— Усні перекази? — спитала я.

— Переважно. Місцеві історії, родинні версії, річкові оповіді, кілька обрядових текстів. У нас тут не велика наукова установа. Ми збираємо те, що люди приносять, і те, що встигаємо записати самі.

Вона поклала зверху тонку пачку новіших карток.

— Адела прийшла шукати незалежні версії.

— Незалежні від чого?

— Одна від одної.

Я відкрила записник на сторінці, де кілька разів стояло: «хто від кого чув?»

Дарина кивнула.

— Оце вона робила добре. Не задовольнялася трьома людьми, якщо всі троє виявлялися двоюрідними сестрами й почули історію від однієї бабусі.

— Це базова перевірка.

— Для вас.

— Для неї теж, схоже.

— Тому ми й порозумілися.

Вона посунула мені перші дві картки.

На першій картці рибалка виходив на воду після материного попередження й не повертався; на другій губилася весільна скриня на заболоченій дорозі. Спільного я не побачила.

Дарина дала новіші версії тих самих історій. У рибальській уже чекали кілька човнів, один повертався по хлопця, а баржа перекривала вузький прохід. У весільній дві групи сходилися на греблі, віз ставав поперек, хтось давав сигнал, жінка поверталася по дитину.