Східний тракт

Першої ночі в дорозі я спала погано.

Винна була подушка.

Вона була набита чимось, що збивалося в один твердий кут, скільки її не перевертай. О третій ночі я здалася, склала плащ удвоє й поклала під голову.

Зранку шия все одно боліла.

На подвір’ї поштового двору міняли коней. Кучер сперечався з конюхом про заднє колесо, двоє пасажирів доїдали кашу просто стоячи, а я намагалася зрозуміти, чи встигну купити хліб до відправлення.

— Встигнете.

Я озирнулася.

Контрсвідок стояв біля дверей станційної будівлі з дорожньою сумкою в руці.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго. Ви що тут робите?

Він глянув на годинник над дверима.

— До відправлення двадцять дві хвилини. Хліб продають з того боку подвір’я.

— Я бачу хліб.

— Тоді питання було не про нього.

— Нарешті.

Він поставив сумку біля лави.

— Після відводу я все одно лишаюся свідком старої операції й технічним фахівцем. Незалежний канал направив мене до кількох східних вузлів, де перевіряють пов’язані матеріали. Мій маршрут теж іде через цю станцію.

— Ви не мій супровід.

— Ні.

— І ваш відвід нікуди не зник через те, що ми сіли в одну карету.

— Нікуди.

— Якщо я зміню маршрут?

— Це ваш маршрут.

Я кивнула.

— Так краще.

— Я теж так думаю.

— Не певна, що ми думаємо про одне й те саме.

— Необов’язково.

Кучер крикнув, що до виїзду чверть години.

Я пішла по хліб.

Контрсвідок не пішов за мною.

Це теж було краще.

* * *

До полудня я зрозуміла дві речі.

Перша: шістдесят п’ять кілометрів на карті займають менше місця, ніж у тілі.

Друга: я взяла забагато паперу й замало їжі.

Карета була повна. Навпроти мене їхала жінка з хлопчиком років шести, який ставив питання кожні кілька хвилин і сам на них відповідав. Біля дверей дрімав торговець мотузками. Контрсвідок сидів через одне місце від мене й більшу частину дороги читав тонку службову папку.

На першій зміні коней я з’їла половину маминого пирога.

На другій — решту.

— Це весь ваш запас? — спитав Контрсвідок.

— У мене ще є хліб.

— Я не питав, чи ви приречені.

Я глянула на нього.

— Це був жарт?

— Слабкий.

— Добре, що ви уточнили.

Він купив собі сир і яблуко. Я сир не хотіла, поки не відчула запах.

Продавець загорнув шматок у папір.

— Ще один, — сказала я.

Контрсвідок нічого не сказав.

Це тривало до моменту, коли він відкусив яблуко.

— Що? — спитав він.

— Нічого.

— Ви дивитеся на мою їжу.

— Я дивлюся у вікно.

Вікно було з іншого боку.

Він глянув на справжнє вікно й промовчав.

— Добре, — сказала я. — Я забула яблука.

— Це вже звучить як проблема, яку можна вирішити.

На наступній станції він купив два.

Одне залишив на лаві між нами, коли карета рушила.

— Це рекомендація? — спитала я.

— Ні. Я купив зайве.

— Випадково?

— Ні.

Я забрала яблуко.

На цьому ми закінчили.

Дорога йшла між вологими полями. Після ранкового сонця небо затягнуло, але дощу не було. Колеса раз у раз провалювалися в старі колії, і тоді всі пасажири одночасно хиталися в один бік. На третій годині це перестало викликати вибачення.

Я тримала сумку на колінах.

Записник Адели лежав усередині, загорнутий у суху хустку.

Кілька разів хотілося дістати його й ще раз перевірити маршрут. Не діставала. Назва станції від цього не зміниться.

Натомість витягла листок і написала Ліні:

«До першого великого вузла ще не доїхала. Їла. Навіть двічі. Можеш не відповідати на це окремим листом».

Подумала й дописала:

«Шия болить. Подушка була злочином».

Це вже більше скидалося на нормальний лист.

— Відправите тут? — спитав хлопчик навпроти.

Його мати одразу сказала: