Ім'я зі мною

Мама прочитала витяг двічі.

Потім провела пальцем по даті народження.

— Одна дата.

— Так.

— І ті самі батьки.

— Так.

Тато стояв біля вікна. Свій раз він уже прочитав і більше паперу не просив.

— Я не пам’ятаю її, — сказала мама.

Я знала.

Вона все одно продовжила:

— Палату пам’ятаю. Вікно. Жінку на сусідньому ліжку, яка хропіла так, що медсестра двічі заходила перевіряти, чи з нею все гаразд. Пам’ятаю, як твій батько приніс не ті речі.

— Мені сказали принести чисті, — озвався тато.

— Не чоловічу сорочку.

— Вона була чиста.

Мама навіть не повернула голови.

— Це я пам’ятаю. А другу дитину — ні.

Витяг лежав між нами.

Марта.

Адела.

Одна дата народження.

Я вже перевірила джерело, батьків, адресу, позначку про спорідненість. Нічого з цього не ставало менш правильним від того, що ми сиділи на кухні й не знали, що з ним робити.

— Може, десь є ще її речі, — сказала я.

Тепер я згадала другу дитячу книжку з чужим почерком.

Якщо ми роками називали Аделині речі моїми або чужими, їх могло бути більше, ніж ми вміли впізнати.

Мама підняла голову.

— Ми вчора все передивилися.

— Три коробки.

— Три я знайшла вчора.

Я почекала.

— Скільки їх насправді?

— Не знаю.

— Мам.

— Там ще за ковдрами щось було.

Тато відвернувся від вікна.

— Біля старого кошика є скринька.

Мама подивилася на нього.

— Яка скринька?

— Дерев’яна.

— Чому ти вчора не сказав?

— Ви питали про коробки.

Я встала.

— Це сильний захист.

— Дякую.

— Я не хвалила.

— Уже пізно.

* * *

Скринька справді була за ковдрами.

Невелика, дерев’яна, із зламаним замком. Я пам’ятала її так само добре, як можна пам’ятати річ, яку роками бачиш на одному місці й жодного разу не питаєш, що всередині.

Я сіла на підлогу й підняла кришку.

Зверху лежали складені карти доріг, два старі поштові розклади й кілька дозволів на роботу з місцевими збірками. Під ними — записник у темній тканинній обкладинці. Один кут розпух від вологи.

На першій сторінці було ім’я.

Адела.

Я провела пальцем нижче.

Дві дати. Кілька назв місць. Жодного звернення, пояснення чи вступу.

На другій сторінці починався список.

Місце.

Дата.

Ініціали.

Питання.

Почерк був швидкий, із короткими незручними літерами. Не мій. Я писала сімку інакше й ніколи не залишала так багато місця внизу сторінки.

Я перегорнула далі.

«Хто був присутній?»

«Чула сама чи від матері?»

«Не називати попередню версію до відповіді».

«Перевірити сезон повені».

«Запитати окремо».

Біля одного прізвища стояло три знаки питання. На іншій сторінці Адела двічі закреслила дату й написала третю зверху.

На полях біля однієї адреси було дописано: «Чаю тут більше не брати. Навіть безкоштовного».

— Щось є? — гукнула мама знизу.

— Є.

— Що?

Я ще раз подивилася на першу сторінку.

— Її записник.

На сходах мама зустріла мене раніше, ніж я встигла спуститися.

— Дай.

Я подала їй записник.

Вона відкрила першу сторінку, прочитала ім’я й завмерла лише на мить.

— Це її?

— Схоже.

— «Схоже»?

— Ім’я збігається. Дозволи теж на Аделу. Почерк не мій. Цього досить, щоб поки вважати записник її.

— Поки.

— Так.

Мама видихнула через ніс і понесла його на кухню.

Тато вже звільнив стіл.

Я розклала поруч дозволи. Один був виданий місцевим громадським сховищем на тимчасову роботу з усними свідченнями. Другий — на доступ до збірки польових копій.