Фотографія

Мама зустріла мене з коробкою в руках і повідомила, що знайшла ще дві нагорі.

Я зняла плащ і відразу спитала, чи вона вже все передивилася.

— Ні.

— Добре. Хочу спочатку сама побачити, що там є.

Мама притиснула коробку до живота.

— Думаєш, я щось викину?

— Ні. Просто не перекладай.

— Марто, ти останні дні якась дуже дивна.

— Мені вже казали.

Я забрала в неї коробку й спитала, де тато. Виявилося, пішов по свічки, бо наші раптом стали «погані».

Це хоча б було знайоме.

Коробку ми поставили на кухонний стіл. Кришка майже не трималася, а від мотузки, якою її колись перев’язували, на картоні лишилася темна смуга.

— Це все наше?

— Здебільшого. Можуть трапитися бабусині речі.

Мама сіла навпроти. Я нагадала, що хочу спершу сама подивитися, а вже потім слухати її версію.

Вона насупилася.

— Я знаю, хто тут хто.

— Я не кажу, що ти все пам’ятаєш неправильно. Просто спершу річ. Потім — що ти про неї пам’ятаєш.

Мама відразу згадала Леона й запитала, чи я тепер роблю все, що він скаже.

— Ні.

Вийшло надто швидко.

— Конфлікт участі.

Мама скривилася.

— Можна без ваших слів?

Я пояснила простіше: він був пов’язаний зі старою справою, яка стосується мене, тому більше не може приймати рішення в моїй.

— А яка це стара справа?

— Не знаю. Він не може сказати.

— Дуже зручно.

— Я сказала йому те саме.

Мама влаштувалася зручніше й лише зауважила, що мені це явно не подобається.

— Ні.

Вона кивнула, ніби цього їй поки вистачало.

Я відкрила коробку.

Зверху лежала скатертина. Під нею — старі листи, дві дитячі книжки, кілька квитанцій, футляр від окулярів і дерев’яна ложка.

Я підняла її.

— Навіщо вона тут?

— Гарна.

— Мам, це ложка.

— Ложки теж бувають гарні.

Я засміялася й поклала її назад.

Першу годину не сталося нічого.

І це мене цілком влаштовувало.

Бабусині листи. Рахунки за ремонт даху. Моя дитяча книжка з плямою чорнила на останній сторінці. Аркуш, на якому мама колись рахувала банки варення.

У другої дитячої книжки на форзаці було виведено криве «НЕ БРАТИ». Почерк був не мій.

— Це теж моє?

Мама глянула на напис.

— Мабуть. Ти в дитинстві писала по-різному.

Я поклала книжку окремо. Не тому, що вона щось доводила. Просто ще одна річ у нашому домі не вкладалася в мою версію так легко, як мала б.

На аркуші з банками варення стояло число сорок два. Мама пояснила: того року слив було море.

— Ви годували всю вулицю?

— Тебе.

— Наклеп.

У другій коробці лежали мої малюнки. Один із них мама назвала коровою, хоча в тварини було п’ять ніг.

Унизу моєю дитячою рукою справді було написано: корова.

— Може, я помилилася.

— Нарешті ти це визнала.

— Мені було шість.

— Уже достатньо доросла, щоб відповідати за корову.

Я поклала малюнок назад.

Потім були стрічки, ґудзики, одна дитяча рукавичка, паперова фігурка зі старого оголошення.

Нічого.

Ні сліду тих п’яти тижнів.

Нічого про станцію.

Нічого, що пояснювало б хоча б одну з останніх суперечностей.

І я відчула полегшення.

Зовсім недоречне.

Може, подумала я, ми зараз знайдемо тільки старе барахло, ще трохи посперечаємося про корову, і все це якось здується саме.

У третій коробці лежали фотографії.

Не альбом — просто пачка карток між двома шматками твердого паперу.

— Я сама, — сказала я.

Мама підняла долоні.

— Уже мовчу.

Першою була мама зовсім молода.

Потім тато з такою кількістю волосся, що я затрималася довше, ніж вимагала перевірка.

Потім я з дерев’яним відром.

Я біля хвіртки.

Мама поруч із незнайомою жінкою.

— Хто це?

Мама вже зібралася відповісти.