Стара справа

Наступного дня рослина біля вікна виглядала ще гірше.

Не думала, що їй є куди.

У приймальні було порожньо. На лавці біля стіни лежала чиясь забута рукавичка, а жінка за стійкою переписувала номер із одного аркуша на інший так повільно, ніби від цього залежало щось більше, ніж номер.

Побачивши мене, вона відклала перо.

— Ваш аркуш.

Я подала номер.

Вона звірила його зі списком.

— Вас уже чекають.

Не люблю цю фразу.

Особливо в установах.

— Там само?

— Інший кабінет.

Вона показала на двері в кінці коридору.

Учора вони були зачинені.

Я зняла плащ, перекинула його через руку й постукала.

— Заходьте.

За столом сиділа старша службовиця, якої вчора не було. Перед нею лежали дві тонкі папки, покладені рівно одна на одну. На краю столу стояла чашка, від якої вже не йшла пара.

Контрсвідок сидів збоку.

Не там, де вчора.

Може, випадково.

Я все одно помітила.

— Сідайте, — сказала службовиця.

Я поклала плащ на спинку вільного стільця й сіла.

Вона звірила номер на моєму аркуші зі своїм, потім повернула мій назад.

Службовиця нагадала про вчорашній первинний огляд і відразу перейшла до результату: зв’язок зі старим обмеженим матеріалом підтвердився.

Позначка в моєму цивільному ланцюгу справді вела до мнемонічної справи, пов’язаної з нинішнім зверненням.

Я почекала ще кілька секунд. Вона не продовжила.

— Наскільки пов’язаної?

— Цього сказати не можу.

— Я там є?

— Більше, ніж уже сказала, підтвердити не можу.

Я сперлася на спинку стільця.

— Чудово.

— Не зовсім. Але цього достатньо, щоб огляд не закривати.

Я подивилася на верхню папку.

Вона була звичайна. Сіра, трохи потерта по краях. Неможливо було вгадати, скільки мого життя лежало всередині — якщо взагалі лежало.

— І ви не можете сказати навіть, що саме перевіряли тоді?

— Ні.

— Хто може?

— Це залежатиме від того, який доступ буде підтверджено далі.

Я вже відкрила рот, але вона поклала руку на другу папку.

— Є ще результат перевірки конфлікту.

Контрсвідок мовчав.

Службовиця продовжила:

— Один з учора призначених учасників має зафіксовану матеріальну участь у пов’язаній старій справі.

Я повернула голову.

— Він?

— Так.

Контрсвідок підняв очі.

Учора він сидів навпроти й ставив мені питання про станцію, батьків, записи. Сьогодні я вже не знала, скільки з тих питань він ставив уперше в житті.

— Ви знали? — спитала я.

— Учора — ні.

— Що саме не знали?

— Що ваш код веде до тієї справи.

— Але справу ви знаєте.

Він відповів не відразу.

— Так.

Учора «не знаю» давалося йому легко.

Тепер цього слова не було.

— Що ви там робили?

— Точна функція не відкрита в матеріалі, який я маю перед собою, — сказала службовиця.

Я дивилася на нього.

— Я питаю не вас.

— Знаю.

— То?

Контрсвідок провів пальцем по краю аркуша.

— Через цей канал я не можу розкрити вам свою точну роль.

— Не можете чи не хочете?

— Не можу.

— Ви ж розумієте, як це звучить.

— Розумію.

— Сумніваюся.

Він промовчав.

Я помітила, що стискаю ремінець сумки, й розтиснула пальці.

— Тобто ви були там достатньо, щоб тепер вас відвели.

— Так.

— А що саме робили — мені не скажуть.

— Зараз — ні.

Оце «зараз» сподобалося мені ще менше.

— Ви хоча б учора знали, що та стара справа може бути пов’язана зі мною?

— Ні.

— У старій справі ви бачили моє ім’я?

— Ні. У моєму робочому контурі були операційні коди, не цивільні імена.

— І зі мною ви тоді не зустрічалися?