Чужий код

Зранку я почала з родичів.

Ідея виявилася так собі.

За дві години знайшлися два Олексії, три Марії, дитина під двома прізвищами й двоюрідний дід, який десь між двома записами примудрився помолодшати на чотири роки.

А от місця, де я могла прожити п’ять тижнів у тринадцять, не знайшлося.

Колега застала мене над пошуком на шість хвилин після перерви й поклала переді мною нову справу.

Я відкрила першу сторінку.

— Троє синів з однаковими іменами?

— Так.

— Навіщо?

— Не знаю. Батько помер.

— Дуже зручно.

— Бачиш? Уже розібралася.

Вона пішла.

Я відклала свої нотатки.

Майже годину займалася чужою родиною, в якій усі чоловіки, схоже, мали одне ім’я й ніякої поваги до майбутніх реєстраторів.

Потім повернулася до своєї.

Службовим доступом я не користувалася.

Особистий запит залишався особистим запитом, навіть якщо ти знала, яка шафа скрипить і хто за якою стійкою любить затягувати перерву.

Тому невдовзі я сиділа з іншого боку приймального віконця.

Службовець мене знав.

Я його теж.

Він спитав підставу, рік і що саме я шукаю так, ніби ми бачилися вперше.

Я пояснила: перевіряю власні сімейні дані й хочу з’ясувати, чи було офіційно зафіксоване тимчасове проживання в іншому домі.

— У тринадцять років?

— Так.

— Батьки не пам’ятають?

— Пам’ятають. Я — ні.

Після цього він лише посунув мені форму на підпис і попередив: місцеву відповідь, можливо, дадуть сьогодні; запит в іншу землю доведеться чекати.

— Знаю.

Він нарешті всміхнувся.

— Я знаю, що ви знаєте. Але сьогодні ви відвідувачка.

Я забрала номер запиту.

Перша відповідь прийшла ще до обіду.

Формального переведення до іншого домогосподарства того року не було.

Я прочитала рядок двічі.

Дуже хотілося, щоб він щось вирішував.

Не вирішував.

Кілька тижнів у родичів могли ніде окремо не оформлювати.

Я написала:

формального переведення немає

і на цьому зупинилася.

У роботі таке траплялося постійно: люди приносили відсутність запису як доказ того, що чогось не було. Шлюбу. Дитини. Боргу. Поїздки. А потім з’ясовувалося, що запис робили в іншому місці, під іншим номером або взагалі не робили, бо ніхто тоді не вважав це потрібним.

Мені не подобалося, що тепер я сама хотіла тієї самої помилки.

Хотілося побачити порожнє місце й назвати його відповіддю.

Я відсунула папір.

Другий запис ставив мене в місті приблизно посеред того періоду, про який говорили батьки.

Один раз.

Запізніле внесення.

Коротке повернення.

Неточна дата.

Варіантів вистачало.

Після станції хотілося ще одного акуратного алібі.

Не цього разу.

З родичами теж нічого не складалося.

Кілька домогосподарств приблизно підходили.

Одні вже жили в іншій землі.

В іншому не сходився склад родини.

Ще один варіант розсипався на датах.

Окремо я перевірила, чи не було того року очевидної причини віддати дитину в інший дім: тривалої хвороби в родині, спадкової справи, смерті, опікунського запису. Нічого, що пояснило б п’ять тижнів без додаткових припущень.

Це не доводило, що батьки помилялися. Простого підтвердження не було.

Колега знову впізнала моє «обличчя людини, яку особисто образили папери» й пробігла очима список.

— Нічого.

— Нічого певного.

Вона по черзі запропонувала два прості пояснення: батьки могли переплутати, я могла забути.

— Могла, — сказала я вдруге й покрутила олівець. — Це слово починає мене дратувати.

— А що ти хочеш?

Я ледь не сказала: точності.

— Нічого.

Вона повернула аркуш і веліла йти їсти. Я згадала яблуко; її це не переконало.

Тож я пішла їсти, повернулася й ще майже годину займалася трьома однаково названими синами.

До кінця виявилося, що двоє з них принаймні мали різні другі імена. Третій не мав навіть цього.

Я залишила колезі записку з проханням ніколи більше не віддавати мені цю родину.