П'ять тижнів

Наступного ранку аркуш зі станцією все ще лежав у моїй сумці.

Я натрапила на нього, коли шукала гроші за чай.

— Якщо зараз скажеш, що забула гаманець, я піду, — сказала Ліна.

Я запевнила, що не забула, хоча вже хвилину рилася в сумці. Нарешті витягла гаманець з-під хустки.

Разом із ним на стіл випав учорашній аркуш.

Я швидко перевернула його.

Ліна підняла брови.

— Робота.

— Ти тепер носиш роботу в сумці?

— Один аркуш.

— Так воно й починається. Потім прокидаєшся — а вдома шафа з реєстрами.

— Для шафи місця немає.

Ліна всміхнулася: саме це, звісно, мене й зупиняло.

Я поклала монети на стіл.

— Пий чай.

Вона посунула до себе кошик із булочками.

Ми знали одна одну кілька місяців. Досить, щоб Ліна пам’ятала, що я вибираю родзинки з випічки й приходжу раніше, ніж треба.

Я знала, що вона губить рукавички.

І що щопонеділка обіцяє нічого зайвого не купувати, а до середи вже приносить із майстерні якусь стрічку чи ґудзики, без яких, виявляється, неможливо жити.

Познайомилися ми взимку.

Ліна прийшла до нашого відділу міняти цивільну копію з жирною плямою. Службовець переді мною дивився на документ так, ніби Ліна навмисно намагалася його знищити.

Ліна наполягала, що це просто масло.

Черга вже доходила до дверей, тож я втрутилася.

За два дні вона впізнала мене на вулиці й купила чай «за врятоване життя».

Чай був жахливий.

Ми просиділи майже годину.

Сьогодні до її рукава причепилася зелена нитка. Я зняла її й простягнула Ліні.

Вона склала нитку навпіл і серйозно сказала, що берегтиме.

— До старості?

— Тепер уже ні. Ти зіпсувала.

Вона залишила нитку біля чашки й відкусила булочку.

Ліна сказала, що вчора бачила Романа.

— Якого?

Вона завмерла з повним ротом так, ніби я щойно образила її особисто.

— А. Роман.

Не мій Роман. Просто чоловік, з яким я двічі ходила на побачення й після другого разу вирішила, що двох цілком достатньо.

Перша зустріч була нормальною. На другій він майже годину говорив про ложки. Не старовинні й не особливі — просто ложки. Я все чекала, коли стане зрозуміло, навіщо. Не стало.

Виявилося, він питав про мене. Ліна спершу сказала йому, що я виїхала з міста, просто щоб подивитися на його обличчя, а потім зізналася.

— Ти погана людина.

— Але тобі цікаво, яке було обличчя.

Я помовчала.

— Трохи.

Ліна засміялася.

Потім розповідала про замовницю, яка спочатку попросила вкоротити рукави сукні, а за тиждень повернулася й захотіла довгі назад.

Я слухала.

Принаймні в потрібних місцях я дивувалася.

Перед тим як перейти до історії про замовницю з рукавами, Ліна нагадала про суботній ярмарок.

Я не відразу зрозуміла, про що вона, і це дало їй привід театрально прикрити очі.

— Ярмарок. Ти йдеш?

— Йду. Навіть якщо дощ.

— Через медові горіхи?

— Через меншу кількість людей.

— Ти вмієш зробити навіть ярмарок зручним для евакуації.

— Це корисна риса.

Ліна заявила, що все одно купить медові горіхи, хоча минулого тижня називала їх надто дорогими. На моє зауваження відповіла просто: люди змінюються.

Я засміялася.

Ми домовилися зустрітися після обіду.

Біля дверей Ліна натягнула плащ і попросила передати батькам привіт.

Я нагадала, що мама досі називає її Лілею. Ліна сказала, що вже змирилася.

— До суботи. І не приходь на годину раніше.

— Один раз.

— Двічі.

— Другого разу ти сама назвала не той час.

— Бувай, Марто.

Ліна показала мені язика й вийшла.

Я ще трохи посиділа.

Потім почала збирати речі.

Аркуш зі станцією знову потрапив під руку.

Я склала його й сховала назад у сумку.

• • •

До батьків я приходила без стуку.

Мама щоразу казала, що одного дня я застану їх «не готовими до гостей».

Що саме вона мала на увазі, я не питала й не збиралася.

— Я прийшла! — крикнула я з передпокою.