Неможливий код

У реєстрі помилилася не жінка.

Помилився той, хто переписував її дані вдруге.

Я зрозуміла це хвилин через десять після того, як справа опинилася на моєму столі. Ще якийсь час перевіряла себе, бо надто вже приємно було знайти помилку швидко.

У такі моменти зазвичай і пропускаєш щось очевидне.

У першому записі вона була Ганною, дочкою Мирона.

У другому — Ганною Миронівною.

У третьому, майже через двадцять років, — Ганною Мирославівною.

Якщо почати з останнього документа, можна було вирішити, що в одній родині жили дві жінки з однаковим ім’ям, датою народження, чоловіком і днем смерті.

Я ще раз перегорнула аркуші.

Ні.

Одна жінка.

— Бачиш? — я посунула копію до сусіднього столу.

Колега навіть не підняла голови.

— Якщо це знову нахил літери, я пас.

— Не нахил. І ти навіть не дивишся.

— Це економить час.

Я підсунула копію ближче. Вона зітхнула, глянула й видала коротке «а».

— Можна було трохи більше захвату.

— Я берегла його для справжньої загадки.

У первинному записі після імені батька стояло маленьке виправлення, майже сховане в згині сторінки. Примітка реєстратора про те, як читати пізнішу форму по батькові.

Через одинадцять років хтось переписав рядок і прийняв примітку за частину імені.

Потім помилку переписали ще раз.

Цього вистачило.

— То спадщина не зависає? — спитала колега.

— Ні.

Вона зітхнула: поставила на четвертий документ. Я нагадала, що це й був четвертий, але вона оголосила додаток «не рахувати» — інакше програвала.

Я повернулася до справи.

У приймальні пахло мокрим сукном, папером і дощем, який люди приносили на собі з вулиці.

Надворі то мрячило, то переставало. Відвідувачі струшували воду з плечей і майже всі виглядали так, ніби хтось у нашому відділі міг це виправити.

Мені такі дні навіть подобалися.

Люди швидше йшли додому.

Я вписала посилання на первинний запис і склала пояснення для старшого реєстратора.

Невеликий спадок, двоє родичів, стара помилка в імені.

Нічого особливого.

Я складала аркуші назад у папку, коли чоловік навпроти сказав:

— Я вас пам’ятаю.

Я підняла голову.

— Перепрошую?

Він сидів на краю стільця з капелюхом на колінах. Років сорок п’ять, може, більше. Засмагле обличчя, потріскані пальці. Темний піджак добрий, але вже добряче ношений.

Він був одним зі свідків у спадковій справі. Ми говорили хвилин п’ятнадцять.

Я його не пам’ятала.

— Ми вже зустрічалися, — сказав він.

— Сьогодні?

Він усміхнувся.

— Торік.

— Де?

Він назвав поштову станцію на східному тракті.

Назва була знайома. Після кількох місяців роботи з копіями з інших земель такі речі запам’ятовувалися самі.

До станції було кілометрів шістдесят п’ять.

Я перепитала, чи він певен і чи не міг бачити мене тут. Він відповів одразу: ні.

Час пам’ятав приблизно — торік, перед літом. На станції був дорогою додому.

Я глянула на справу.

У теці лежала засвідчена копія, яку він особисто отримував там приблизно рік тому.

Я витягнула її.

— Після цього?

Він нахилився ближче.

— Так. Того ж дня.

Я назвала дату.

Він кілька секунд дивився на аркуш.

— Так.

Мені це не сподобалося.

Поки було тільки «перед літом», усе легко списувалося на пам’ять.

Тепер з’явився конкретний день.

— А на станції ви були коли?

— Після полудня. Обід уже подали, а коней не було. Виїхали перед другою.

— І я була там увесь цей час?

— Не знаю. Коли я сів — ви вже сиділи. Коли нас покликали до коней — ще були.

Я трохи помовчала.

— Ми говорили?

— Трохи.

— Про що?

Він потер край капелюха.

— Я скаржився на обід. Казав, що за гарячий беруть, а приносять холодний.

— А я?

— Сказали, що я все одно все з’їв.

Я мимоволі всміхнулася.